— Кому я нужний — напівграмотний пенсіонер. Коли треба, я їм напишу!
— Можеш навіть анонімно,— кинув Рюрик іронічно.
— Скажеш. Та мене всяка собака впізнає за самим тільки стилем ізложенія. А ти пильнуй і думай.
— Слухай...— сказав Рюрик, розглядаючи синьки на своєму столі.— Тетяна Музика — вона що, у вас живе?
— Стелка привела і держить. Мені байдуже, а бабам треба виговоритися. І до лікарні близько.
— І як же там їй... у вас?
— Воно тобі нада?
— Стане вдовою. Передчуття.
— Не каркай. "Як же їй"!.. Стелці помагає, пере з нею разом,— борщ варить. Хай живе, хоч воно й той...
Безтямко не розповів, що вчора вночі, прибрівши додому, він здивувався тиші у квартирі і, з'ясувавши, що Стелка спить, ступив на кухню і взявся до діла. Він виймав з буфета тарілки і гупав ними об підлогу, а потім з хряскотом трощив каблуками уламки. В такі хвилини Стелка завжди стояла у дверях і мовчки спостерігала, як дід
вгамовує п'яну лють, потім так само мовчки насипала йому борщу і поверталася до своїх справ: до ванни прати, або до плити варити, або ж на свій диван — в'язати собі кофтину чи дідові светр; на господарчі справи удень вона не мала часу — кіно, танці, співи.
Черепки з підлоги не прибирала до ранку, щоб Африкой бачив наслідки своїх вечірніх розваг. Дід у таких випадках брав швабру і згрібав черепки у куток. Не снідав — грюкав дверима, біг кудись похмелятиоя. А на заводі з'являвся у своєму звичайному розлючено-нормаль-ному стані.
Найдешевші тарілки Стелка прикуповувала у підваль-чику за рогом; в цілому ж то була велика сімейна таємниця.
Так от учора на хряскіт трощених тарілок у дверях кухні постала Тетяна Музика. Тільки мить дивилася вона злякано, а потім вернулися до неї печаль і байдужість. З-за її спини прослизнула Стелка, підхопила з плити 1 поставила на стіл сковорідку з котлетами, і вони обидві пішли спати.
— Лікують грамотно, я нічого не зміг додати. Затяжний шок. Стан важкий. За такого стану ліомирає кожен п'ятий. Така статистика.
— Але ж він ще молодий і здоровий...
— Був здоровий. Дай-но мені руку. Помовч, прошу тебе. Не сіпайся. Скажений пульс. Ти зна^єш, який у тебе пульс? Ваню, забодай тебе... У тебе пульс — сто. Ти вважаєш, що це нормально? А я вважаю, що ти повинен лягти у ліжко і не рипатися.
— Льово, ти мені зараз даси якісь ліки або встромиш якийсь укол, бо я не маю найменшого права на те, щоб злягти, а якщо ви змусите мене зараз відключитися від діяльності, я вам закатаю летальний кінець.
— У тебе жарти як у моєї тещі борщ, навіть гірше, їсти не можна... Є пара свіжих анекдотів. Ти знаєш, як помер видатний мічурінець? Упав з клубники. Серцевий приступ був?
— Вчора. Так, дрібничка, трохи стисло і одпустило.
— Якби не одпустило, ми б з тобою тут не розмовляли. Нітрогліцерин?
— Валідол.
— Не розлучайся з нітрогліцерином. Сьогодні ж побувай у кардіолога.
— Ти не закінчив про Музику.
— Лікують. Мабуть, завтра повторять переливання крові. Я контролюватиму, це я тобі гарантую. Ні, ти, член-коре, ти розумієш, що це таке: сидиш собі на роботі, а в тебе пульс — сто! Комусь розповісти... У мене є нітро-гліцерін із собою, на, візьми, а оце седуксен, прийми відразу дві таблетки. Я сказав: відразу, при мені, воду на. Ваню, забодай тебе муха!
— Ти знаєш, Льовочко... Мені, про Костя Музику казали: нічого й нікого не боявся, а начальству від нього діставалося, наче гірчицю ложками їли...
— Такий вреднючий? Це дає шанси.
В цю мить до кабінету Нечаєнка зайшов Рюрик Рибченко. Він побачив блідого Івана Гнатовича, котрий си" дів ^>іля журнального столика, стомлено простягнувши ноги, а поруч із ним — заклопотаного маленького чоловічка з лисим черепом, тонким, як лезо, носом і пронизливими, близько поставленими чорними очима. Той чоловічок тримав Нечаєнка за руку і щосили вдивлявся у чисту стіну, а тонкі його губи відтворювали чи то посмішку, чи то гримасу болю.
— Знайомтеся,— сказав Нечаєнко.— Лев Ісаакович Смоленський, доктор наук, кращий травматолог міста і республіки. Рюрик Корнійович Рибченко, надія нашого міністерства, академії і світового турбінобудування.
Рюрик спалахнув: йому здалося, ніби Нечаєнко чув його з Шальварським розмову. Однак чемно привітався з травматологом і запитав:
— Щось?..
— От іменно,— відказав Лев Ісаакович. Він розпростався, як пружинка, і звівся на ноги.— "Щось"! Будемо так називати приступи стенокардії і загальний стрес. Передінфарктний стан стоїть отам-о, за порогом.
Він показав рукою на двері, і Рюрик механічно туди поглянув, щоб на власні очі пересвідчитися, що там зачаївся Нечаєнків передінфарктний стан. З худого і стомленого обличчя лікаря нараз ніби стерли гумор, воно зробилося похмуре і заклопотане. Таким він і пішов, коротко попрощавшись.
Нечаєнко вислухав новину про Шальварського і ніяк не зреагував. Він показав очима на крісло і, коли Рюрик сів, роздумливо мовив:
— По-перше, не надавайте великого значення тому, що тут казав мій старий друг. Він не терапевт, а травматолог, а в мене, як бачите, кінцівки і щелепи ще цілі. По-друге... Казати про конструкцію турбіни Н-800 — значить, казати про лопатку останнього ступеня. Там більш немає жодної дискусійної позиції. Завтра їду на Чайку. Працюватиму там із Дем'янком. Мабуть, візьму з собою Погорільця. Ми довго там не будемо, там нічого довго робити^ А ви зостанетеся на заводі і візьмете на себе перші удари нашого великого опонента. Заходьте увечері, дещо пер^ глянемо... Ганна Іванівна, як я сподіваюсь, дасть наіі чаю.
10
Нечаєнко всадовив Рюрика у своїй кімнаті, озброїв паперами, а сам пішов на балкон — прекрасний довги$ балкон, що тягнувся вздовж двох кімнат і кухні, нач^і навмисне створений для роздумів. Коли постать Нечаєнка рухалася сюди-туди вздовж вікон, всі знали, що турбувати його не слід. Він походжав, і поруч із ним шуму* вала верхівка осокора, ляскала задубілими глянцевими листками. Він давно вже розрахував, як саме у разі нагальної потреби можна вистрибнути з балкона, щоб зачепитися за його гілля і не вбитися. Нечаєнко розумів, що навіть думати про Шальварського недостойно і принизливо...
їхній давній конфлікт не мав принципової основи — самі лише словеса та пересуди. Казали, наче Шальварський колись вважав Нечаєнка основним конкурентом на посаду директора науково-дослідного інституту, бо сам він був тоді кандидатом, а Нечаєнко — доктором наук. Сам Іван Гнатович зроду не мріяв про посаду директора і чутку вважав безглуздою...