Він пройшов, повільно переступаючи, подовгу затримуючись біля деяких робіт, уже три зали. У четвертій спинився біля полотна, що являло собою панораму мітингу на передстадіонній площі — нескінченний різнокольоровий натовп під національними прапорами. Можна було б поставитися до цього сюжету як до навіяної недавнім часом агітки, але як це було написано! Михайло так не зміг би — спробуй передати експресію десятитисячно'ї маси людей! Дідула — зміг. Натовп вийшов у нього живий, рухливий, напружений; відчувалася в ньому та латентна енергія, яку в будь-яку наступну мить можна спрямувати на як добро, так і на зло, і спину тоді вже цій масі годі чекати. Трохи дивно було Михайлові, що завжди далекий від політики, відмежований від ангажованості стійкою іронією Євген Петрович узявся за таку тему, але ж наважився і зробив!
Далі Михайла чекала ще одна несподіванка. На стіні зали експонувалася єдина робота, теж великомасштабна, названа художником "Візія". На полотні фантасмагоричним чином зійшлися потворні тривухі зайці, двоголові корови, рогаті ворони голубого й рожевого кольорів, вовки з трьома очима і п'ятьма лапами, ще безліч тварин-мутантів, і на весь цей зоопарк-божевільню дивилася і сама була учасницею карнавалу потвор дівчинка з двома головами, шестипалими долонями і фіолетовим волоссям, зав'язаним стрічкою кольорів національного прапора. Десь там, на овиді, вгадувалися руїни атомної електростанції (певно, Чорнобильської), над якими стояло неприродне апокаліптичне сяйво.
Можна було б вважати "Візію" парафразом Босха чи Гойї, таке враження, хочеш чи ні, виникало, так попервах подумав і Михайло, але зухвалість художника полягала в іншому, він переплів пекельну безнадію давніх майстрів з радісним примітивізмом Руссо і Мозеса, якимось незбагненним чином уникнувши при цьому еклектики. Дивна річ: на полотні — страшнувате пророцтво, а враження катастрофи немає. Так, немов бачиш, що життя може набувати якихось невідомих форм, трансформуватися в парадоксальну реальність, і художник не лякає поспільство перспективою виродження, а, немов дитині, пояснює, що гратися з вогнем небезпечно. "Щось я надто ускладнюю, моралізаторством у Петровича і не пахне" — подумав Михайло і зібрався ще раз пройтися залами експозиції.
— Або я сплю, або вчора перебрав, — почув він за своїми плечима. — Але ж давно прокинувся і тиждень не пив. Михайло!
Пілігрим! Утікач! Чортяка!
Джміль, почувши баритон Дідули і загодя всміхаючись, розвернувся на сто вісімдесят градусів і потрапив ув обійми Євгена Петровича. За Дідулою стояв огрядний Бадиляк, а ще далі — Жора Подільський і цілий гурт значно молодших, незнайомих людей.
— Я кажу Миколі: тут Джміль! А він — не може бути! Я тебе почав упізнавати, як тільки проминув. Оце кинувся шукати — і нате вам, Михайло! Нічого не питаю, все потім, я дуже радий!
— А що вже я, Євгене Петровичу, то й не сказати!
— Який я тобі Петрович? Що казав класик радянської поезії, здається, Багрицький? "Десять лет разницы — это пустяки". Євген я для тебе, Мишко, Євген.
— Треба звикнути.
— Ну як же ти примудрився ловко — дідові на ювілей. Чорні гумористи кажуть, що святкування ювілею — генеральна репетиція похорону.
— Дурниці. Вічна людська заздрість. Щоб радість зіпсувати.
Ви як нова копійка! Я — про виставку.
— Справді? Сподобалось?
— Нехай Жора Подільський панегірик напише — я теж підпишуся.
— Мені приємно. Боже, скільки ж це ми не бачилися?
До них, вирішивши, що витримав достатню паузу, підплив Микола Бадиляк.
— Двадцять з гаком, чи не так, Михайле?
Він спробував обійняти давнього товариша, придавивши Михайла животом.
— Ну й наробив ти тоді шелесту! Покрутила мене тут на каруселі наша доблесна безпека, нехай їй чорт. Як ти їх обдурив?
— Імпровізація. Тобі перепало? Вибач. Я вже потім подумав — але ж які до тебе претензії?
— Знайшлися.
Дідула втрутився до розмови.
— Що, Миколо, й досі не можеш забути, що з секретаря тоді скинули? Зате тепер маєш пишатися: відомий у світі живописець Михайло Джміль здобув свободу, і ти до цього причетний. І ти знову — секретар.
Михайло відчув, що Дідула ставиться до Бадиляка не дуже серйозно, навіть трохи поблажливо, як до людини, з якою мусиш спілкуватися з певних причин, але не надаєш тому значення.
Микола зробив колишній знак рукою:
— Побачимося!
— Шампанського? — спитав Євген Петрович. — Чогось міцнішого?
— Ні, Петровичу, я за кермом.
— Ти що, з-за океану на автомобілі?
— На старій своїй "Волзі". Оно стоїть за вікном.
Дідула покликав когось із гурту молоді, що пересувався за метром на віддалі:
— Візьми ключі від воріт, заженіть оно ту машину у двір, бо точно зачеплять.
— Все одно, Петровичу, не можу, мені ж на Куренівку потім.
— Знайдемо водія. Не може такого бути, аби Михайло не випив за моє здоров'я.
Нарешті підійшов Жора Подільський, котрий весь цей час стовбичив віддалік.
— Ну, як тобі теперішній Дідула? — спитав аж ніби з гордістю, наче то була його, а не Євгена Петровича, персональна виставка. — Виступиш на обговоренні?
— Не мастак я говорити — то твій хліб, Жоро.
— Цить, Георгію, не чіпай Михайла, — прогудів Дідула. — Що треба, він мені на вухо скаже.
Дідула взяв Михайла під лікоть і повів у закапелок, подалі від публіки, котрої побільшало. Тут стояло два кріселка, давно списаних, але підремонтованих і ще функціональних. За десяток хвилин Дідула знав усе чи майже все про свого колишнього протеже і, вважай, учня.
— Не знав, не знав, що Єфрема Івановича немає. Хай йому пухом буде земля…
Помовчали, як годиться за таких обставин.
— Мені казав Жора, що ти задніх не пасеш — виставки, преса. Не бідуєш, га? Як би я хотів на твої роботи поглянути!
— Друкують проспект виставки в Берліні — я надішлю.
— Чекай, проспект — це бліда тінь. А що як виставку тут організувати?
Михайло зробив невизначений жест:
— Були такі пропозиції. На рівні світських теревенів. Приїздили колеги, обіцяли.
— А ми — на вищому рівні! Сьогодні має бути пан міністр — я скажу.
— Чи ж варто?
— Слухай, Михайле, ти повертатися не думаєш?
— Складне питання.
— Ну, так, так… Дім, сім'я, статус, звичка… І все ж?
— Час покаже…