Єдине, про що Михайло не говорив у гурті, лише Ванді міг сказати, — це сумніви щодо спромоги вічно керованого, упослідженого і задуреного громадянства не схибити на новому шляху. Не треба було вдаватися до досвіду історії — після революції неминучий відкат до контрреволюції, явної чи прихованої. Уже те позірно, що незалежну країну очолив партійний функціонер, і це не давало приводу для ентузіазму.
Михайло сидів при батьковому столі, в рідній домівці, дихав тим повітрям, про яке мріяв стільки літ. "А думаєш казна про що", — розізлився він на себе, коли згадав пику молодого митника у Борисполі, в очах якого світилося по долару, що її ладен був ототожнити з усією нинішньою Батьківщиною, хоча не мав на це жодного права.
Треба було думати про прості житейські речі — пам'ятник батькові, несподівані поклади монет, що їм треба дати раду, але яким чином? Треба оформляти нотаріальні папери, документи на машину.
І ще. Шукати чи не шукати Ларису? Десятки літ, вважай, прошелестіли над головою. Майже жодних емоцій не викликала та давня історія. Навіть без "майже". її могло — так, чого там, — не бути вже серед живих. Що примушує думати про неї? Звичайна людська цікавість? Що іще — бажання побачити збентеження чи каяття на її обличчі? Постати таким собі переможцем, людиною духу перед літньою — куди ж подінешся — жінкою, стомленою і засмиканою життям?
Михайло знав — після розлучення до нього доходили чутки, — що Лариса вийшла заміж за бравого курсанта, котрого бачив тоді біля неї, а потім дійшло і те, що Лариса народила дитину. Здається, хлопчика.
Все те нині не мало жодного значення, одначе сидить він при столі у задумі і не може вирішити, варто чи не варто аж так глибоко копирсатися у скрині пам'яті. І, як переважна більшість людей, перед якими постають не дуже прості, але не життєво важливі питання, Михайло вирішив відкласти зайвий клопітна потім, а там — на що вийде.
Було дуже пізно. Час би й відпочивати, але відчував, що не засне. Вийшов у серпневу темінь і тишу о тій порі, коли повітря прохололо — не так різко, як у кінці вересня, але все ж відчутно, і дихав тим повітрям, мов киснем, таке було цілюще, озонове, настояне на ледь відчутному запаху падалиць і сухого листя, що не витримало спеки і до часу позалишало гілки, даючи ще трохи живильного соку плодам. Упало підточене хробачком чи подзьобане птахами яблуко, і глухий звук у смоляній тиші відгукнувся таким же глухим ударом серця.
Іван Пимонович підкотив на двійнику Михайлової "Волги" як і обіцяв, рано. Думали, їхати двома машинами чи не ризикувати.
— Не забули керма?
— Тиждень тому Нью-Йорком крутився.
— Тоді паняймо. За мною будете.
— Куди ми?
— Та не так далеко. За мотозаводом. Кум у курсі.
— Чекайте. Не з порожніми ж руками…
Пимонович усміхнувся. Зуби в нього були рівні і білі, схожі на протези.
— Не забули наших звичаїв? І у вас там — так?
— Там — не так, але ж я — тут.
— От що, ви вчора мені заплатили не по-людськи, а по-царськи, тож не турбуйтесь. З кумом я сам розберуся.
Михайло почувався б на дорозі цілком комфортно, аби не важке кермо. Коли зупинилися, знайшовши шпарку у довгих рядах машин з обох боків неширокої вулиці, Михайло поскаржився Іванові Пимоновичу:
— Важкувато крутити.
— Гідравліку треба поставити сучасну. Зробимо.
Хвилин через двадцять Пимонович повернувся з молоденьким лейтенантом. Той оглянув упівока машину, похитав головою, побачивши антикварні номери і водійські права, але нічого не сказав. Забрав документи і, супроводжуваний Пимоновичем, зник у довгому триповерховому паралелепіпеді казенного закладу.
Ще через півгодини Пимонович замахав рукою і загукав з ґанку:
— Ходіть сюди! Машину зачиніть, тут вам не Штати!
Хазяїн кабінету кудись вийшов, але Іван Пимонович був тут як удома:
— Сідайте, кум зараз буде. Ая от іще таке подумав: треба вашу красуню на сигналізацію взяти. Крадії нинішні здебільшого на іномарки полюють, але береженого Бог береже. Як ви на те?
— Я — за.
До кабінету зайшов чорнявий козак з живим рум'яним обличчям. "Замість форми йому б шаровари, оселедець і шаблю", — мимоволі подумалось Михайлові. Рука підполковника була суха і тепла. Михайло терпіти не міг холодних вогких долонь, і симпатія до нового знайомого побільшала, ще й до всього вони були тезками. Михайло Андрійович не докучав зайвими розпитуваннями, — очевидно, кум постарався з інформацією, — побажав удачі на дорогах.
Михайло подякував, не вірячи, що так швидко заладналася справа, яка здавалася йому взагалі не до вирішення.
— Знаєте, Михайле Андрійовичу, я себе почуваю якось незручно. Гадав, що місяці підуть на бюрократичні вправи, а тут — як у казці, раз — і готово.
— Інститут кумівства — велика сила, — засміявся підполковник. — Чого для кума не зробиш!
Михайлові сподобалось. Інший корчив би з себе благодійника.
— Знаєте що, маю одну пропозицію.
Джміль подумав про це, як тільки побачив підполковника.
— Якщо посиденьки в ресторані — не приймається.
— Посиденьки, але в мене вдома. Хочу ваш портрет написати.
Підполковник подивився на Джмеля, перевів погляд на кума.
— Ви — всерйоз?
— А нащо мені жартувати?
— Ну, ви мене здивували, слово честі! А можна — не мене, а доню мою?
— Скільки їй?
— Сім буде у жовтні.
— Привозьте. З кумом приїздіть, з дружиною.
Підполковник якось змінився на обличчі, але швидко опанував себе:
— Приїду обов'язково. Не знаю, правда, коли — потелефоную, з вашого дозволу.
Коли вони з Іваном Пимоновичем вийшли на подвір'я, зусиллями міліції перетворене на незавидний, але все ж таки розарій, Пимонович поклав руку Михайлові на плече:
— Ми з кумом точно будемо і Марійку привеземо. Це ж така пам'ять! А от про дружину ви, будь ласка, не кажіть, не згадуйте. Померла в нього дружина торік.
— Не знав, хай уже вибачає. Хто б міг подумати…
— Була йому до пари. Груди різали. Трагедія. А доця — викапана покійниця. Ви такий йому подарунок зробите!
— Сподобався ваш кум. Справжній запорожець.
— Прізвище — точно січове. Розірвипілка.
— Потужне, що й казати. Ну, Пимоновичу, спасибі. Чекатиму.
Іван Пимонович від'їхав першим. Михайло трохи постояв біля свого коня і подався у царство закону.