З гастролей Лариса приїхала ніби окрилена: заміняла прем'єршу — і то з успіхом, начулася і аплодисментів, і компліментів. Та коли відкрився сезон — усе знову стало на свої місця. Весела, непогамовна, як дзига, Лариса — "живе срібло", як називав її Михайло, ставала апатичною, байдужою, могла годинами сидіти склавши руки, і неможливо було її розворушити. Ще навесні початий портрет лишався незакінченим — Лариса не могла (чи не хотіла) позувати, та й користі від того навряд чи можна було чекати: зовсім інше обличя, згасло внутрішнє світло, пішло у невідомість те невловиме, без чого марно продовжувати роботу.
Саме тоді нагодилася поїздка до Грузії.
Михайло повертався з купою ескізів, із задумами майбутніх полотен, з голосом Нані Брегвадзе, мелодіями, що час від часу лунали в його пам'яті як скалки сонця і снігу, смутку і радості, силуети гір і аквамарин неба.
Краще б не повертався. Лариса, його єдина і жінка, і дитина, і коханка, і повірниця, зустріла новиною: вона закохалася. Говорила швидко, ніби бракувало кисню: "Пам'ятаєш, ми одне одному сказали, що між нами не буде брехні і зради? Що скажемо відразу, коли станеться щось серйозне — чи в тебе, чи в мене? Сталося, Михайле. Не знаю, що робити". — "Це твоя нова роль? Репетируєш? Добре виходить, переконливо". Він усміхався, не міг бодай на секунду повірити, що Лариса каже все це всерйоз. "Ти не зрозумів. Я нічого не можу з собою вдіяти". — "Як називається п'єса? Коли прем'єра?" — "Це не п'єса. Це життя". — "Натурально граєш, Ларисо. Текст, правда, якийсь не зовсім натуральний. Схоже на водевіль. Вгадав? Знаєш, Ларо, продовжиш потім. Я з дороги. Вина привіз справжнього грузинського. Голодний як вовк. Сцену з чоловіком-рогоносцем дограєш опісля, згода?"
Михайло відніс спортивну сумку на кухню, витяг звідти дві пляшки "Хванчкари", куплений на базарі в Тбілісі сулугуні, пакет з подарунком. Розв'язав стрічку, розгорнув упаковочний папір, витяг затканий золотом і сріблом шмат темного шовку з дрібними китичками, не надавши словам Лариси найменшого значення. Бавиться дитина — нехай. Цікаво, чи сподобається їй шаль?
Лариса дивилася на подарунок так, ніби Михайло виніс з кухні саван чи, в кращому разі, гамівну сорочку. "Що це?" — "Тобі. Шаль. Справжня. Грузинська". — "Михайле, ти не зрозумів". — "Ти знову за своє? Нехай. Ти закохалася. Хто ж він, мій суперник? Де мій вірний кинджал?" — "Не блазнюй. Це не гра".
Останні слова Лариса вимовила так, що Михайлові на мить забракло повітря. Він підійшов, узяв дружину за плечі і спробував подивитися їй просто у вічі. Не вийшло. Вона дивилася кудись убік і над його головою.
"Я не думала, що так усе вийде… Не хотіла. Боролася. Але… Михайле, я нічого не можу вдіяти. Прости мене…". — "Ти не захворіла часом?" — "Краще б я вмерла…" — "Ти хочеш сказати, що більше мене не любиш?" — "Якби ж то… люблю… але… його теж… боюсь, що його — більше…"
Відбувалося щось таке, у чому не було ні здорового глузду, ні хоча б якогось натяку на реальність: ніби у розчинене вікно посеред м'якої київської зими влетіла раптом куляста блискавка і повільно пливе з кінця в кінець кімнати, зупиняється над люстрою, перепливає у спальню, вертається звідти, ніби шукаючи притулку або приводу вибухнути, потрощивши все кругом, а він, Михайло, не спроможний поворухнутися, стежить за її маршрутом, бажаючи лише одного — хай би вилетіла і подалася десь-інде, не скоївши лиха.
Михайло відпустив Ларисині плечі, пішов до кухні, відкоркував пляшку, налив собі і дружині. Лариса пити відмовилась. Михайло довго тримав склянку проти світла, потім випив дрібними ковтками вино.
"З приїздом, Михайле Єфремовичу! — сказав голосно. — Зараз, мабуть, вам розкажуть, що сталося, хто ви такий нині і що робите у цьому домі". Далі пройшов до вітальні, всівся у крісло. Лариса досі стояла біля столу, спираючись на нього обома руками.
"Я слухаю, — сказав казенним голосом. — Кажи нарешті все, як є. Не чужий начебто… Спробую визначити розміри катастрофи". — "Навіщо ти так, — спаленіла Лариса, — я ладна в петлю лізти, ати зі своєю іронією…" — "Або розповідай, або я піду". — "Куди?" — "До майстерні. Не топитися ж з горя".
Лариса начеб дивилася на нього, але погляд все одно не перетинався з Михайловим, був спрямований кудись у шибку вікна за його головою і не фокусував, здавалося, нічого в цій кімнаті.
Історія, що її оповіла Лариса, була до того неправдоподібна, що здалася Михайлові фарсом, вигадкою німфоманки або — ще гірше — неадекватної людини, одначе справді все відбувалося саме так і тривало довгі три роки.
Для підробітку Лариса вела драматичну студію в Будинку культури електронщиків. Серед гуртківців був такий собі Віктор Баврин, десятикласник, дитина, щоправда, на вигляд — цілком доросла молода людина, з темним заростом на чубі і щоках, високий на зріст, з фігурою атлета. Йому б морочити голову восьмикласницям, а він з першого погляду закохався в педагога. Добре б це був природний потяг плоті, тоді Лариса знайшла б спосіб, аби наставити молоду людину на праведну стезю. Але Віктор закохався всією своєю нестямною душею, як середньовічний лицар у недосяжну заміжню жінку, і готовий був заради предмета свого почуття іти у хрестовий похід, стрибати з мосту Патона в Дніпро, ходити на руках сходами Будинку культури. Віктор мав голос, пристойно грав на гітарі, фігура і вродливе обличчя робили його першим кандидатом на ролі героїв-коханців. Саме ці ролі йому й доручалися. Лариса працювала з хлопцем, як і з усіма, домагалася натуральності у спілкуванні з партнерами, природності руху на сцені і чіткості вимови. Віктор не вступив до вузу, тож влаштувався на завод і навесні мав іти до армії. Лариса не надавала значення особливим поглядам Віктора, пісням, що він їх добирав до вистави, — тексти були завжди густо засіяні любовним зіллям, і аж тоді, коли Віктор почав напрошуватися у провожаті, шаріючись і ковтаючи слова, відчула, що з хлопцем не все гаразд. Треба було щось робити, і Лариса обрала найдієвіший, як вона вважала, спосіб — указати закоханому хлопчику на різницю у віці. Так вона й зробила-делікатно, аби не образити юну душу, та й себе не виставити старою дурепою, — вела високоморальні розмови: мовляв, існує неписаний закон природи і суспільства, який унеможливлює будь-які серйозні стосунки за таких обставин, це минеться, прийде справжнє почуття, вона з радістю прийде з чоловіком на його весілля.