Губи Галини Яківни сіпнулися:
— Отака мені дяка. Тільки ж заповіт — папірець, а люди ж, сусіди, бачили, що я не зайда якась, стільки літ поклала, доглядала… Всі підтвердять, хазяйкою тут була!
— Заспокойтеся. По-перше, доглядали ви не так довго, батько майже до останку ходив за собою. По-друге, сусіди — не закон, та й різне вони бачили. По-третє, наскільки я знаю, жити вам є де. Отже, про цей дім забудьте.
— Даремно ви так, Михайле Єфремовичу. Думала, по-доброму, по-людськи поговоримо.
— А ми ж — як?
— Не так. Заповіт, кажете? А в мене свій заповіт — у суді всі сусіди скажуть, хто має право, а хто ні. Хто громадянин України нашої незалежної, а хто американський гість, котрий батька рідного сто літ не бачив!
Михайло готовий був показати Галині Яківні, де в хаті поріг, аж раптом де й поділося роздратування, він навіть усміхнувся просто в лице новій знайомій.
— Я, Галино Яківно, громадянин тієї ж країни, що й ви. І сто літ — перебільшення. А щодо суду — позивайтеся. Далі слухайте уважно: я можу сплатити певну суму — як відшкодування моральних збитків. Назвемо це так, хоча яка в біса мораль… За однієї умови: сьогодні ж збирайте ваші манатки. Щоб увечері вас тут не було. Скажу по щирості — не хотів, аби так. Самі винні. Суму обдумайте. Аванс у вас в руках. Fare thee well! So long. Бувайте.
Вона сиділа на ослоні, обличчя їй закам'яніло, потім поморщилося. Михайло чекав прокльонів і сліз, а помітив лише, що з ніздрі трохи кирпатого носа виглянула волога. Галина Яківна інстинктивно шморгнула і підвелася.
— Думав їхати у справах, тепер лишуся, щоб ви, бува, посуд не повиносили і меблі. Я їх змалку пам'ятаю.
Михайло змушував себе бути брутальним, на інше ця жінка не заслуговувала.
Десь опівдні вона закінчила вив'язувати чималі вузли, витягла їх на поминальні столи, ще не прибрані зучора. Суєту в сусідів помітила Євдокія Пилипівна, зайшла у двір. їй не треба було пояснювати, що й до чого, — лише глянула на обличчя Галини Яківни, її закушені губи і цегляні плями гніву на вилицях. На її невинне на позір запитання: "А куди це хто збирається?" — Галина Яківна вибухнула базарними матюками і погрозами: "Ти забула, що мене сини в обіду не дадуть?! І ви, Михайле Єфремовичу, остерігайтесь, аби чогось із вами не сталося!".
— Що ви таке при свідках кажете! Це вже пахне кримінальною статтею, — вдавано занепокоївся Михайло. — А синам перекажіть: у мене вогнепальна зброя і дозвіл на самозахист. Таксі вам ліпше викличу.
Коли машина виїхала з двору, Михайло підійшов до сусідки:
— Невже тато з такою… під одним дахом… стільки літ…
Євдокія Пилипівна всадовила Михайла поряд на лаву.
— При Єфремі Івановичу вона інша була. Щоправда, спробувала якось тут своїх гевалів оселити. Він відпочивав у Пущі, приїхав, а ці мужички горілку п'ють, засідають отам, де столик біля криниці. Єфрем Іванович підійшов, а вони йому: "Випий, діду, з нами, ми ж ніби родичі". То він одному в пику затопив так, що той підвестися не зміг, а другого над криницею тримав за ноги і приказував: "Спробуй наблюй у воду — втоплю". З тих пір духу їхнього тут не було. І Галину хотів вигнати — впросилася. Бачу, і з тобою — не вийшло.
— Слово честі, я такого нахабства не бачив…
— Що, хотіла тут осісти на віки вічні?
— Схоже.
— Ти, Михайле, плюнь. Іди до юристів, оформлюй дім. Батько ж тобі заповів, не помиляюсь? Ну от. А про цю перекупку забудь. Судом тобі погрожувала?
— Було.
— Як Єфрема Івановича не стало, вона весь будинок перетрусила у пошуках заповіту. Знав покійний, з ким справу мав, ой, знав.
— Тоді чому ж?…
— Чому вовчого квитка не виписав? Самотності боявся, так думаю. Всі ми її боїмося гірше від смерті.
— Не маю, мабуть, права питати про таке…
— А ти спитай. Мене, стару, про все питати можна.
— Вас він не запрошував — ну, жити спільно?
Євдокія Пилипівна всміхнулася.
— Було колись. Як ти у світи подався, трапилася між нами балачка. Найсмішніше, що перша я почала. Знаєш, що твій батько сказав? "Хоч сьогодні, аби жінкою Григорію не була. Хай він мерзотник, хай доброго слова не вартий, але ж ми колись дружили, а я через таке переступити не можу". Ну, а невдовзі оця краля причепилася як реп'ях… А ти молодець. Правильно зробив, що спровадив. Повітря чистішим буде. Обід є? Борщ давно їв?
— Дякую, повно всього в домі. Краще ви заходьте.
— Може, й зайдемо надвечір з Тетяною.
День було втрачено. Все, що планував на сьогодні, відкладалося до завтра. Якщо ще чогось не станеться. Може, й на краще, що так.
Михайло ходив подвір'ям від дерева до дерева, від куща до куща, обійшов увесь великий будинок і підійшов до дверей колишньої стайні, що могла б правити за потреби житлом.
Так воно й сталося, коли в місто зайшли німці. У джмелівському домі поселився офіцер — полковий лікар, ельзасець, повновидий, налитий здоров'ям альбінос. Джмелям було велено звільнити дім — тоді й стала у пригоді будівля, що правила за батьків газетний архів і сховок усілякого хатнього начиння. Із залізної бочки батько влітку зробив буржуйку, поставив її у стайні, вивів трубу через високе віконце — ніби передчував, до чого йдеться.
Мобілізації не підлягав — фабрика шила кирзяки для армії і він мав бронь, одначе коли у липні загриміло на околицях, Єфрем Іванович пішов до ополчення — просто пропав з дому, пішов на роботу і надвечір не повернувся. Мати не знала, що й гадати, чекала кілька днів, а потім подалася на фабрику, де й дізналася, що чоловік десь або в Голосієвому, або на Совках чи Мишоловці. Де це, мати не знала, але пішла б шукати, аби не малий Михайлик. Батько повернувся у вересні — бородатий, прокіптюжений, ледве пересуваючи вражені остеомієлітом ноги. Михайло пам'ятав ті страшні виразки, з яких точилися лімфа і гній. Що тільки не робила мати, рани не хотіли піддаватися ні мазям, ні трав'яним відварам. Батько був в ополченні в Голосієвому, по ногах вдарила колода, що летіла від вибуху над землею, — війна гралася у скраклі. Кістки лишилися цілі, але почалося запалення, і хто знає, чим би воно закінчилося, аби не той шваб, альбінос, який поселився у їхньому домі, — новий хазяїн життя.
Єфрема Івановича, котрий ледве дибав на саморобних милицях, привели до лікаря солдати, приставлені нести службу охорони. Вони вважали, що цього рудоволосого, бородатого аборигена треба розстріляти, бо його поранено в ноги, — отже, він воював проти переможного німецького війська. Лікар, одначе, глянувши на рани, визначив, що вони не вогнепальні, — і Єфрем Іванович був порятований. Мало, що німець врятував його від розстрілу, — лікар дав матері порошки і мазі, показавши, як тим треба користуватися. Мати була при домі за куховарку, німцеві дуже подобалася її кулінарія, тож віддячив по-королівськи, бо йшлося, як казали лікарі вже по війні, до антонового вогню і чи до погибелі, чи до ампутації, котра означала ту саму смерть — хто б знайшов "свого" хірурга, якби іншого виходу не було? Ліки батькові допомогли, але глибоких, зловісних свищів на ногах до кінця не загоїли, тонку червону шкіру, що тільки-но закрила мало не наскрізні дірки, проривало знову, і тато, то спинаючись на костур, аби зробити кілька кроків, а то й лежачи на тапчані і кусаючи губи від болю, відбув дві зими між смертю і життям.