— Це вже другі для мене поминки у цьому дворі, — сказав він Тетяні. — Мамині поминки пам'ятаєш?
— Звісно. Ти тоді плакав при людях — і не помічав, що плачеш.
— Хіба?
Тетяна поклала йому руку на плече:
— Ти щирий хлопець був. Геть молодий.
Справді, Михайлові тоді не було й тридцяти, а матері — страшно й тепер подумати — за сорок. Перед смертю — дивна забаганка — просила чоловіка, аби поминки були по-сільському, з усіма перемінами, і щоб увесь куток зійшовся. І без того прийшли всі — матір любили. Приносили хто що міг, готували вдома каші горохові, пшоняні, гарбузові, якесь вариво з кукурудзи, яловичини і трохи свинини — варили, тушкували й смажили його тут, на кухні; керувала тим Євдокія Пилипівна, і Тетяна, тоді молода, яскраво вродлива, ще незаміжня, допомагала їй. Живий був тоді ще дід Шудра, фотограф; він здавався ожилим Мафусаїлом, було йому далеко за вісімдесят. Дід приніс у двір свій апарат, знімав поминки і фотографії зробив — Михайло йому допомагав у домашній лабораторії.
— Ти діда свого згадуєш, Онисима Христофоровича?
— Хіба ти його пам'ятаєш? — здивувалася Тетяна.
— Завжди добрим словом. Аби не він, Таню, навряд чи я у художники подався.
— Ну, а ми з мамою чи й вижили б — хтозна. Аби не він. І твій батько. Ти ж знаєш…
Михайло поглянув на Тетяну. Обличчя її посуворішало і стало мало не чужим. Ясна річ — згадала батька і ті нещастя, що їх він залишив сім'ї, рятуючи свою дорогоцінну шкуру.
— Ти де працюєш? — спитав Михайло, аби перемінити тему, що, як видно, і досі була Тетяні надто болюча.
— Читала в університеті, а тепер — у комерційному вузі, пристойному. І там немає вікового цензу. Бо ректор університетський затявся: чи ти професор, чи доцент, доктор наук чи кандидат, а як підійшов пенсійний вік — звільняй місце молодшим.
— А йому самому скільки?
— Отож-бо.
— Такого, по-моєму, ніде не заведено. Навпаки. Чи я помиляюся?
— Ні, Михайле, в сусідів наших європейських такого немає.
— Що ти викладаєш?
— Філологію. Здивований?
— Якби теоретичну фізику — то я з лавки впав би. Хоча й філологія — не мед. Якщо українська.
— Чого ж? — сказала Тетяна. — Я всерйоз узялася. Без огляду на кон'юнктуру. Скільки твої колеги понамалювали Леніна з колодою, Сталіна на трибуні, Хрущова на кукурудзяному лану, Брежнєва на "Малій Землі"?
Тепер усміхнувся Михайло.
— Я — не малював. А от гасла писав. "Народ і партія єдині". Панно малював по клітинах — "Ми прийдемо до перемоги комуністичної праці". Гроші заробляв. Молодий був. Ати знаєш, коли я звідси вибрався і ще Європою тинявся, наш соціалістичний реалізм у моду входив. Купували бюстики Леніна, спортсменок з веслом, плакати з радісними пиками щасливих металургів, шахтарів і колгоспників. Живопис, ідеологічно наснажений, добрих грошей коштував. Митниця не заважала. По-моєму, рідна комуністична думала, що несе в розтлінну Європу світло своїх ідей. А Європа реготала до веселого проносу.
— Як-як? — Тетяна мало не розреготалася.
— Вибач, не час і не місце…
Поминальники на куренівському кутку, як загалом будь-де в Україні, не збиралися розходитися, як годилося б за звичаєм, бо коли ще буде нагода отак зібратися разом, посидіти за столом та ще й при чарці?
Уже добряче смеркло, і Галина Яківна ввімкнула світло над столами, навколо лампочок закружляла настирлива комашня; жінки почали виводити з-за столу надміру підпилих чоловіків, бо дехто з них намагався заспівати, забувши, з якої нагоди прийшов у цей двір.
На всю цю слов'янську демократичну учту дивився з фотографії, обперезаної у кутку жалобною стрічкою, Єфрем Іванович Джміль, на фото зрідка поглядав його син Михайло Єфремович, прощаючись з тими, хто підходив, аби сказати якесь своє утішне слово або потиснути руку. До Галини Яківни теж підходили не знайомі Михайлові, а часом і Євдокії Пилипівні жінки, про щось перемовлялися і йшли, часом кивнувши головою до Михайла, а коли й так, не прощаючись.
— Тобі, Михайле, з Галиною Яківною доведеться говорити. Не здумай її тут лишати. Даси палець — руку відкусить.
— Мамо, не треба, — Тетяна взяла зі столу яблуко, хотіла надкусити, а потім поклала на місце. — Михайло сам розбереться, що й до чого.
— Авжеж, вона тобі голову поморочить, — невдоволено буркнула Євдокія Пилипівна і пішла на дальній куток стола.
Підійшли Василь і Степан, довгенько тисли руку Михайлові, плескали по плечах.
— Що треба — ти кажи. Ну, по господарству. Може, дах, чи огорожа, чи ворота. Це ж ми паркан ставили, коли Єфрем Іванович ще живий був.
— Добра робота, хлопці, — похвалив Михайло. — Роздивлюся тут, ще зустрінемось.
— Ти як, назовсім чи знову за бугор? — Степан ніколи не був дипломатом.
— Побачимо, — усміхнувся Михайло. — Тепер Україна наша.
— Ще не вмерла, — саркастично мовив Василь. — Як свої ж не додушать, то виживе.
— Чого це ти?
Михайло згадав давню манеру Василя усе піддавати критиці. Полетіли космонавти — небо дірявлять, толку з того людям жодного. Хрущов комунізм пообіцяв — другого пришестя тисячі років ждуть, а чи дочекаються? Комуністична партія — розум, честь і совість епохи, а ми, безпартійні, виходить, безсовісні й дурні?
— А того, що в отій колоді нагорі всі карти краплені. Перевертні — що один президент, що другий. їхні вишиванки на червоній підкладці. Зброю — здали, Севастополь — віддали. І шиї на північ як повернуло свого часу, так і досі ходять "налєво рав-няйсь!".
Михайло бачив, як усміхається самими очима Тетяна.
— Ви, хлопці, Михайла з пантелику не збивайте. Він додому приїхав, а не на сесію парламенту. Ще встигнете погомоніти.
— Твоя правда, Тетяночко, красунечко наша. — Степан торкнув Василя: — Ходімо, політикане, ми тебе у Верховну Раду висунемо, будеш там патякати. Бувай, Михайле, не сумуй, усі там будемо. Тримайся.
Вони пішли. Михайло дивився услід колишнім своїм друзям.
— Летить час…
— Тільки зараз помітив? Цікаве спостереження. І оригінальне.
— Стареча схильність до банальних слів.
— Чого ж банальних — так воно і є. Теж мені патріарх.
— Ходімо посидимо на батьковій лаві. Чи ти вже додому збираєшся?
— Посидимо. Про себе розкажеш?
Батько любив цю лаву в глибині двору за кущами бузку. Дивна річ — чомусь Михайло згадав про це: батька ніколи не діймали ні мошка, ні комарі. Сядеш біля нього на хвильку — і мерщій тікати, бо попечуть і шию, і руки, і ноги, а він сміється: "Не люблять вони шкіряного духу, а ви солодкі (то Михась і мати), їм до вподоби".