Михайло оцінив ввічливість майстра: побачив, що людина зупинилася поряд — припинив роботу, аби поспілкуватися. А може, просто стомився, а тут є з ким погомоніти для розрядки, бо цілий день тільки цокіт сталі по каменю.
— Скільки часу йде на таку роботу? — спитав Михайло.
— Та по-всякому. Коли настрій і погода — кілька днів.
— 1 букви різьбите?
— Аякже.
Михайло взяв із собою зразок шрифта і тексти написів на надгробках, показав їх майстрові.
— Довго робити?
— Тижнів два. Ви ж хочете глибоко, так я розумію?
— Так. Як вас величають?
— Михайлом Михайловичем звуть, а тут, як і у всіх, прізвисько, кликуха — Потап. Ну, від ведмедя повели казкового, — майстер криво всміхнувся. — Молодь сучасна недороблена…
— Я теж Михайло. Тезко, виходить. Мені треба швидше. Домовимось?
— Та зі мною домовитись можна. Тільки ж черга. І бригадир як осавула.
— З нагаєм?
— Хто б йому дав того нагая. Матюки — його зброя. А справжня — в інших, — загадково закінчив майстер.
— Давайте домовлятись. І бригадира врахуйте, аби не заважав. Добре?
Майстер поліз у кишеню просторої картатої сорочки, не заправленої у робочі штани, вийняв не звичну для Михайла осучаснену коробку "Прими", простягнув новому знайомому. З цікавості Михайло взяв сигарету своєї молодості, роздивився припасований до неї фільтр. Здавалося, майстер дивився зовсім в інший бік, та перегодом не втримався:
— Бачу, ви приїжджий.
— Чого так вважаєте?
— "Приму" нашу вивчали.
— Я з неї починав.
Михайло пам'ятав поради Івана Пимоновича і вирішив не йти на відвертість.
— Вам треба швидко і якісно. Скільки там знаків — не рахували?
— Порахуємо.
— Раджу літери сусальним золотом клеїти. Двадцять років як живий напис буде, ні дощ не візьме, ні сніг. Гарантія.
— От що, Михайле Михайловичу. Помилок не наробіть — я ось папірець залишу.
— Помилок? Тридцять років камінь довбаю. Один раз тільки помилився — замість м'якого знака твердий видовбав. З похмілля. Хлопці помогли — так приклеїли шматочок каменя, що ніхто й не помітив. Та й років десять уже взагалі не вживаю, так що не турбуйтесь. Я навіть на івриті написи робив. Ото як почався виїзд євреїв, то могили рідних усі впорядковували. Там, на єврейському кутку.
Михайло Михайлович махнув рукою на захід. Майстер не хотів брати завдатку, а потім, зиркнувши туди-сюди, поклав гроші у кишеньку сорочки.
— Днів через три-чотири приходьте.
— Це виходить — субота-недідя?
— Хіба?
— А так. Давайте без три-чотири, а в понеділок. Хоч я ваш колега, художник, і знаю, як воно, коли не йде робота, а все ж якщо призначив день — умри, а зроби.
— Художник? — засумнівався майстер. — Усі тепер художники. Не ображайтеся.
— Справді, не сумнівайтесь. То я буду в понеділок, по обіді.
Михайло пройшов до батькової могили — зорова пам'ять у нього була абсолютна, місце знайшов безпомилково. Бригада, з якою домовився у магазині, — мужиків викликала метка касирка, — вже працювала. Впорядкувати мали і мамину могилку — благенький повоєнний пам'ятничок підупав, похилився.
— До понеділка зробите?
— Не турбуйтесь. Живі гроші дива роблять. Закон капіталізму.
— Хіба ж у нас капіталізм? — Михайло навмисне сказав "у нас" — далі грався у "свого".
— Та ніби щось таке, ніби схоже, тільки в наших капіталістів і досі кізяком смердить від підошов.
Михайло засміявся.
— Дотепник ви.
— А ми тут усі дотепники. Піджартовуємо над усім на світі, як усі могильщики.
Михайло хотів спитати, чи не читав раптом цей молодик Шекспіра, і не здивувався б, якби той процитував "Гамлета", але стримався — не теревенити ж сюди прийшов.
— Тоді до понеділка. У художників буде все готово, можна все й закінчити.
— Як скажете. Спека стоїть, цоколі підсохнуть. Зробимо.
Таксист спитав дозволу і зупинив машину біля дівчини, яка здалеку енергійно махала рукою. Виявилось — по дорозі.
— Мені в інститут геронтології.
Молодий водій не втримався:
— Здається, вам туди ранувато. В інститут краси — я розумію.
— Комплімент не вищого гатунку, але як на вас… Проїхали.
Таксист заробив щигля і замовк. Пасажирці, вочевидь, стало незручно: стільки стояла; чекала, нарешті її везуть, а вона отак…
— Мій дідусь в інституті, я обіцяла на першу бути, у них там режим. Він у мене хороший, тільки ображається, що його син, тобто мій батько, наполіг на лікуванні.
— Скільки ж йому? — водій забув про щигля, раз по раз поглядаючи на симпатичній профіль пасажирки.
— Вісімдесят шість.
"Скільки ж це було батькові? — подумав Михайло. — Невже?" Він ще раз провів нескладну арифметичну дію. Так, дев'яносто п'ять. Цифра здалася йому нереальною. Невже він написав листа, що лежить у кишені піджака, в такому віці — фантастичному, як на те життя, що прожив? Утім, чи не все одно, у дев'яносто чи дев'яносто п'ять виводить батько слова, в яких кожна літера вимагала зусиль? Зміст написаного не був затемнений старечою неміччю.
Назвати лист сповіддю, спогадом чи настановою Михайло не міг — там усе переплелося. Єдине було незаперечним: писав батько не похапцем і не одним заходом, може, й кілька місяців витратив на цю незвичну для себе роботу. Вчора Михайло не прочитав — проковтнув листа, очі бігли рядками не зупиняючись, і тепер він мав перед собою всю ту картину загалом, відчував її колорит, настрій, а належало вчитатися, роздивитися кожну деталь, кожний рядок від титли до крапки, бо відчував: справжнього змісту і смислу листа він до кінця не збагнув, не розшифрував "темних", як видалося вчора, місць, натяків і недомовок.
Батько просив у нього пробачення. За що? Це він, Михайло, мав би молити старого за ті роки відчуження, мало не ворожості, що з його, Михайла, вини пролягли між ними, ще коли він був тут. Що вже казати про еміграцію… Михайло не думав, що його втеча принесе батькові не тільки безнадійність остаточного розриву, а й повільно діючу отруту самотності.
Галина Яківна, яка порається нині на кухні і на подвір'ї, — то, мабуть, протиотрута. Скільки років після смерті матері прожив батько сам-один? Так само жив би й далі, аби не його, Михайла, не схвалений батьком шлюб. Той шлюб нічого, крім розпуки й болю, ревнощів, люті, безсилля, не приніс синові. Та хіба можеш зазирнути в майбутнє? Хіба керують любов'ю чи наказують їй? Було б тоді закинути подалі свою ідіотську гордість.