Вранці церемонія похорону продовжувалась. Рано-вранці, за наказом люлювая, кілька молодих негрів поїхало човном за сорок миль до села Мокорейн і віддали украдену колись річ, а від власника того ровера привезли новий жовтий ляп-ляп, на ознаку того, що він простив Каролеві цей гріх. А за цей час тубільці вже зробили з пальмового та бананового листя дуже красиву домовину, викопали яму і приготували до похорону.
О дев'ятій годині ранку почався похорон фактично самих Каролевих ніг. Вічер знову керує цією церемонією, тільки сьогодні він стоїть попереду коло ями з якимсь "жезлом" у руках. Це понад два метри чорна палиця, вгорі має вирізьблену форму крокодила, що пожирає до половини фігуру людини, а верх цієї палиці має вигляд тризуба, зубці якого зроблені з плескуватих кісток риби. Він її тримає у лівій руці. Коли домовину спустили в яму, він бере жмут довгої трави, що зветься кума-кума і, щось промовляючи, починає розмахувати нею, часом б'ючи аж об труну. Навколо ж, як і вчора, колом стоїть все чоловіче населення селища та кілька найстарших жінок.
Потім ставлять драбину до ями, і по ній першим входить Кіро і, розгорнувши, кладе на домовину жовтий ляп-ляп. За ним, за чергою сходять ще шість приятелів Кароля і роблять те саме. Після них з гурту виходить смутна й пригноблена дружина небіжчика. Сьогодні вона вже не має на голові кучерявого високого волосся — вона остригла й себе, й дитину й волосся тримає в хусточці. Зійшовши, плачучи, по драбині, вона кладе зверху Каролів ляп-ляп і розсипає частину свого й дитячого волосся. За цим кладе на домовину всі речі Кароля, як губну гармонійку, ложку, миску, горня, мило. Вийшовши наверх, дружина з-за пояса виймає замотане в шматок паперу лезо бритви й далі гірко, але стримано плачучи, ріже собі лезом обличчя та скроні, на знак того, що вона щиро любила свого Кароля. Очі людей приковані до її лиця. В багатьох на очах сльози, люди теж починають оплакувати, розтягаючи якусь сумну мелодію. А кілька хлопців уже закидають могилу.
Коли зверху вже вивершили горбок, дружина Кароля розсипає решту волосся. Частина людей іде до хат і приносить різну поживу: смажені поросята, банани, рибу, горіхи, кладучи зверху на простелене пальмове листя.
Коли вже все скінчилося і люди розходилися, помічниця лікаря запитала люлювая, що йшов поруч:
— Навіщо ото кладуть у могилу нові ляп-ляпи?
— Бачите, — відповів люлювай, — Кароль відходить до Божого порога і, як буде мати розмову з Богом, то мусить бути чистим і міняти те вбрання, щоб бути чистим завжди.
— А навіщо ви кладете на гріб їжу?
— То для духів.
— Але ж тут уночі ходять дикі свині, вони ж поїдять їжу? — запитала знову медична сестра.
— Нічого, сказав люлювай, — в кожній свині е злий дух або добрий дух. Як з'їсть їжу добрий дух, то це вже є добрий знак для Кароля, а як з'їсть злий, то це добре для нас, бо ті злі духи будуть ситі й на якийсь час дадуть нам спокій.
За годину двоє людей лишали цей екзотичний куточок, де жили справжні діти природи.
— Дивні й цікаві ці люди, — казав лікар до своєї супутниці, — нічого не мають і не мріють про якесь багатство в нашому розумінні — а за багатство їм правлять собачі зуби, що бовтаються в них на шиях, замість намиста. Багато з них мають по кілька жінок, яких купують, платячи від п'яти до двадцяти фунтів, за одну, а проте живуть дружно, а харчуються тим, що дає майже в готовому вигляді ліс, земля, море. Навіть їхній хліб росте на дереві. А запитайте, який сьогодні день, рік, година, або скільки якому з них років — ніхто не знає, навіть люлювай.
— Ні, — заперечила медична сестра, — мені казали, що є в них один такий, що навіть газети читає. До того ж може на інших островах с й письменниці.
— Але зате, яка своєрідна в них мова, — зауважила після павзи супутниця, — майже шістдесят відсотків слів складаються з одного складу, що повторюється, як наприклад: квіти — иур-пур, трішки — лік-лік, торг — бум-бум, їсти — кай-кай, бараболя — кав-кав, крокодил — пукчіук, і таких безліч.
Лікар знову розповідав медичній сестрі окремі сторінки з минулого цих людей, і перед нею встають страшні картини. Ще сорок літ тому село Папіталяй воювало з селом Лоніо. Головна мета — забити ватажка, і село підкорене. І дійсно, село Папіталяй перемагає. Забитого ватажка з ворожого села варять на березі моря вночі, бо вночі в них відбуваються ще й досі всі урочистості і свята. Зваривши, ріжуть на шматки й їдять, а дітям своїм дають шматочки вух та носа, щоб і вони були такі мужні, як той ватажок.
Проминувши останні хатки, коло яких на галявині, бігаючи з паличками, бавилися чорні діти, вони вийшли на стежку, що скоро сховалася в гущавину тропічного лісу. Незабаром перед ними блиснуло хвилясте море. Чорношкірий Буно вже був напоготові, чекаючи на човні. За хвильку острів Пак, віддаляючись, лишився позаду. Хвилі знову билися об човен, бризкали й пінились, але молодий тубілець вів його спритно вперед. Але перед очима огрядного й поважного лікаря, що бачив на своєму віці не мало дива ще на шляхах рідної України, ще довго стояло кістляве лице чарівника ві-чера, хлопець Кіро і дружина Кароля із скривавленим лицем.
Це оповідання писане 25 років тому. Тепер як на Новій Гвінеї, так і на Мікронезійських островах цілком змінилися умови й культурне життя. Нова Гвінея цього року стане цілкОхМ самостійною державою, вже має середні школи та університет, забуваючи про недавнє людожерство. Такий самий процес в культурному й національному відношенні проходить і по інших островах Мікронезії, де живе чорношкіре населення.
РОЗМОВА З ПАПУАСОМ (З оповідань лікаря С.)
За вікнами невеличкої лікарні острова Самарай шуміли високі пальми. Прудкий вітер, лишивши далеко позаду Нову Гвінею, з розгону налітав на острівні ліси, гойдав верховіття дерев і шарпав благенькі курені папуасів. Проганяючи тропічну спеку, він приносив дух океанських просторів, гомін хвиль і мчав далі.
Лікар саме стояв коло відчиненого вікна і прислухався до шуму розгойданого лісу, як у двері лікарні хтось постукав. Чорношкірий санітар відчинив двері, і до приміщення лікарні внесли в кошику, сплетеному з кокосового листя, старого кремезного папуаса. Шкіра на лиці хворого була поморщена, як печене яблуко, волосся місцями повилазило, мов мох, лишаючи плями лисин. А глибокі запалі очі, великі й гострі, мов голки, разом були повні жаху й життя.