За кілька хвилин з нечуваною радістю Гриць наближався до хати, несучи тхора і здоровенного хижого птаха.
Лише прийшовши додому, хлопець догадався, що тхір підкрадався на березі до качок і, не схопивши їх, бо вони, побачивши шуліку пірнули в воду, сам потрапив шуліці в пазурі.
Ця Грицева перемога швидко облетіла весь хутір.
Про нього говорили і старі й малі. До нього приходило багато дітей, щоб подивитися на справжнього лютого шуліку.
КУРІНЬ
Опустіли поля, Завмирають лани, Тільки вітер гуля, Наліта з далини.
Ще недавно баштан Кавунами ряснів, А тепер лиш літа Чорна зграя круків.
І старенький курінь Похилився тепер, Мов чекає когось, Щоб підвів та підпер.
Був там сторож Назар, Із ціпочком дідусь, Та, прощавшись, сказав — На те літо вернусь...
Опустіли поля, Позавмерли лани, Тільки вітер гуля Наліта з далини.
НІ ПОГАНО, НІ ДОБРЕ
З протилежних боків, весело підстрибуючи, вибігають на сцену дві школярки, Галя й Марійка, і вітаються.
Галя: Добрий день, Марійко!
Марійка: Добрий день, Галю!
Галя: А ми сьогодні диктат писали!
Марійка: Диктат??? (Злякано, сплескуючи руками) О, це дуже погано!
Галя: Та не дуже то й погано, бо я "е зробила жодної помилки!
Марійка: Жодної помилки? О, це дуже добре!
Галя: Та не дуже то й добре, бо я не знала, як писати слово "Дзиґа" в давальному відмінкові й заглянула до Катрусі, а вчителька побачила...
Марійка: Побачила? О, це дуже погано!
Галя: Та не дуже то й погано, бо, хоч учителька й записала мені про це в щоденник, я гарненько ґумкою витерла...
Марійка: Витерла?! О, це дуже добре!
Галя: Та не дуже то й добре, бо тато додивився, як підписував щоденник, і схопив мене за руку...
Марійка: Схопив?! О, це дуже погано...
Галя: Та не дуже то й погано, бо він схопив мене за руку й запитав, чи я буду ще так робити. А я сказала, що ніколи, ніколи, ніколи... І він простив мені.
Марійка: Простив? О, це дуже добре!
(Обоє сміються і, взявшись за руки, танцюючи, пробігають по сцені).
Марійка: Знаєш що, Галю. Побіжимо до Христинки та й їй розкажемо про твою пригоду з диктатом.
Галя: Добре, тільки давай бігти наввипередки!
(Обоє вибігають за лаштунки).
ОСІНЬ
Три стрункі тополі Вийшли на жнива, Ген, де серед поля Гомін вирував.
Стали край дороги З тінню-холодком, Шепотіли довго, Стоячи рядком.
Та жнива минули, Не скрипить гарба, Жовтою дихнула Осінню журба.
Там, де було просо, Вже лежить рілля, Ходить осінь боса По сумних полях.
В далеч втопиш очі —• Чорно, не пройти... І прядуть щоночі Темряву дроти.
Вітер знов наскочив, Холодом подув І зірвав листочок В пізньому саду.
Закрутив над тином, Мов не мав жалю, І з розгону кинув Просто на ріллю.
ЗИМА В ЛІСІ
Стіна безлистих засніжених дерев стогне від шаленого зимового вітру. Вибігши на узлісся, стали понад окопом кущі терну та ліщини, перегородивши шлях сніжній стихії. Вони аж позгиналися під вагою заметів.
Та ось трохи далі за окопом і кущами починається гущавина дерев. Тут, глибше в ліс, уже затишніше й снігу менше. Вітер не ріже обличчя, не шарпає за одяг. Тільки по верхах дерев перекочується шумовиння хвиль вітру, хитаючи дебелі стовбури дубів, берестків, осик, лип та беріз.
На перший погляд здається, що все живе лягло тут у зимову сплячку, завмерло. Але придивіться, прислухайтесь і ви переконаєтесь, що життя в лісі триває, йде своїм зимовим шляхом. Ось під кущем переплітаються мишачі стежки, зникаючи під снігом, а під купою хворосту видно кругленьке лігво — там донедавна спочивав заєць.
Зайці на зиму переходять з поля до лісу. їх уже не лякає шепотіння листя, тут тепер можна краще сховатись, як у полі. І, справді, ви раз-у-раз натрапляєте на заячі сліди.
Почувши гомін сокири і тріск дерев, прямуєте в той бік. По дорозі спостерігаєте, як з гілки на гілку перелітає ракша, як десь кричать білобокі й довгохвості сороки. Незабаром опиняєтесь серед табору різних дерев та хворосту. Двоє саней, навантажених деревом, стоять на дорозі, а скрізь навколо маячать пеньки.
На одному зрубаному дереві сидить лісник і розмовляє з лісником сусідньої ділянки лісу.
— Люди щодня приїздять з ордерами й забирають дерево, гілля, хворост — розповідає наш лісник, — Треба стежити, щоб не зрубали того, чого не слід, щоб не взяли без ордера зайвого.
— А хіба й крадіжки бувають? — питаете.
— Та тепер ні, а там давніше траплялось, — розповідає він, поправляючи чорну смушеву шапку. І, запаливши нову цигарку, говорить далі:
— У нас якось були в лісі напиляні бруси дерева. Приходжу одного ранку — аж трьох брусів немає. Придивляюся, а слід від брички є, а від коня немає. Видно, самотужки повезли, — думаю собі. — Став іти по сліду, коли так і є: наші бруси лежать у хліві крайнього двору та ще й обмазані кізяком, щоб не впізнали.
Після цього починає розповідати другий лісник, як він колись, заночувавши в лісі, спіймав злодія, що крав хворост... І лісники один поперед одного розповідають про життя і пригоди в лісі. Вони розповідають також про те, що тепер розплодилось багато зайців і лисиць, бо ніхто на них не полює: повідбирали рушниці. Лісник якось бачив на посадці однорічної акації понад 50 зайців.
— А одна лисиця так знахабніла, — казав лісник у чорній смушевій шапці, — що 'вибігла на дорогу поперед мене й давай підскакувати та перекидатись, ніби хотіла подратувати мене. Я вже й з рушниці націлявся на неї, щоб налякати, бо стріляти нам в таких випадках не дозволено — тривога буде, бо воно ж саме воєнний час.
— А я й з вовком зустрічався, — почав розповідати другий лісник, вусатий дядько в заячій шапці-вушанці. — Іду одного дня увечорі з лісу додому дорогою, коли це щось шелеснуло попереду в кущах. Аж вибігає на дорогу... Я спочатку думав, що це собака, аж за тим блиснули вогники вовчих очей. Я злякався й остовпів. Став і стою. Вовк теж зупинився метрів за сім. А рушниці не було. Подивився не мене, потягся солодко, мов після сну, і побіг собі далі в ліс.
— Та їх тепер розвелося багато, — почала знову чорна смушева шапка, — бо їх розплодила війна. Ось цього літа наші в'язали на полі сноли, як з жита вибіг вовк. Всі підняли крик, рвонулися з місця й косарі, то він обернувся і знову пірнув у жито.