Стежками пригод

Сторінка 2 з 25

Чуб Дмитро

Всі регочуться. Далі розмова про практичні речі... Скільки то треба робити, щоб купити трохи землі та звести бодай дикто-бляшану хату. Самітним... та бездітним... тим, що мають більші робочі родини, — ще нічого, а от, з малими дітьми гірше...

Пізно ввечорі полягали... А вранці, коли повставали, сусід — інженер, уже з сивиною й золотим зубом, сидячи на ліжку, якось підкреслено запитав:

— Ви чули, що вночі було? Всі здивовані.

На мене згори щось скочило! Я, було, підскочив, а воно на сусіда, сусід також прокинувся, а воно пострибало геть. Сусід хотів був встати та засвітити, але було холодно... Це було щось велике й важке, — додав інженер — може великий посум, а, може, навіть австралійський ведмедик.

Інженер говорив так поважно й переконливо, що ніхто навіть не думав перечити. Всі почали поглядати на вікна, на покрівлю, шукаючи чогось.

— Куди б той звір міг влізти? Я підійшов до скринь, що стояли під стінами коло дверей, і туди заглянув, але й там нічого не було. Хотів уже заглянути під ліжко, як з-під одного з них, ніби зачувши нашу розмову, най ближче до інженера, вибігло маленьке чорне кошеня і, блимаючи очима, винувато нявкнуло. На це привітання зірвався нагло голосний регіт.

— Так оце він — той австралійський ведмедик, пане інлсенере? — запитав один з сусідів.

Інженер збентежений, і мова його не клеїться. Всі сміються.

У цей час знадвору долинув звук дзвінка, що кликав на сніданок.

ЗА НАМИ ГНАЛАСЯ СМЕРТЬ

Купивши все, що нам було потрібне в невеличкому австралійському містечку, ми з Миколою поверталися додому. Та на цей раз не автобусом, а вирішили піти пішки.

— Подивимося на тутешню екзотику, — казав я.

Це було в один з суботніх неробочих днів. Дарма, що була ще зима, та день випав соняшний і теплий. Спершу ми йшли по шосе. Я ніс у руках течку, а Микола пакуночок з гостинцями малому. Навколо тяглися широкі простори, вкриті травою, де-не-де стояли дерева, на яких раз-у-раз верещали папуги або галасливі брунатно-рябі кукабари.

Дивлячись у далечінь на високі бугри, я відчував смуток і самотність, а на Миколиному лиці малювалася повна безтурботність. Я йому це завважив.

— А ви знаєте, — обізвався він після тривалої павзи, я завжди люблю самотність. У мене колись був приятель. Бувало, підемо, чи до Дніпра, чи на Хортицю і за день промовимо хіба по п'ять слів. І це мені подобалось.

"Нащо тобі й приятелі здалися?" — подумав я.

Тим часом шосе заглибилось у плавні, перетинаючи їх упоперек. Ставши на містку, біля річки, ми любувались краєвидом; ми бачили, як т?м, за пасмом куги паслись дві чорні, дикі курочки і як серед плавнів на невеличкому озерці плавали три чорні лебеді, занурюючи свої довжелезні шиї у воду. Сіра, елегантна чапля, що ходила біля берега, видно, боячися нас, знялася й сіла далі на гілку давно засохлого обгорілого дерева.

Пройшовши ще з кілометр серед мало займаної природи, ми повернули праворуч та пішли навпростець. Іноді нам доводилось перелазити через невисокі огорожі, якими обведені приватні ділянки цього лісостепу, де паслися вівці та скотина.

Розмовляючи потроху та згадуючи свої рідні краї, ми не помітили, як опинились серед великої отари рогатої худоби, що розійшлася по зеленому просторі і скубла траву. Коли ми проходили, то ближчі корови піднімали голови й дивилися на нас, мов на видовище.

"Може, їх течка дивує", — подумав я.

— А ви знаєте, Миколо, — пригадавши, сказав я, — що в Австралії трапляються нещасливі випадки від нападу корів. Десь я про це читав. А майстер на роботі розповідав мені, що тутешня худоба найдужче боїться псів та людей на конях.

— Вас, мабуть, малим теля налякало, — сказав, не посміхнувшись, мій супутник.

— А я колись ішов і сина посадив собі на плечі, то від мене ціла череда втікала, — додав він.

Ми вже виходили з табуна, як побачили, що поблизу, мов пастух, гордовито стояв здоровий бугай і теж пильно дивився на нас.

— Ач, який герой! — відізвався Микола, дивлячись на бугая і, знявши капелюх, махнув ним у його бік.

Рогатий велетень одну мить стояв нерухомо, а потім, мов відчувши в тому образу чи виклик, зухвало махнув головою і рвучко рушив до нас. Не бажаючи мати з ним ближчого знайомства, ми підтюпцем кинулися геть Але в той же самий момент і бугай, мукнувши басом, рвонувся навздогін за нами, а десятки ближчих корів, позадиравши хвости і з підскоком, мов хлопчаки на боязкого пса, кинулися слідом за своїм "отаманом".

Жахлива перспектива повиснути на коров'ячих рогах, бути розтоптаним цією дикою ордою, пронизала нашу свідомість. Напружуючи всі свої м'язи, ми, як чорти, летіли до огорожі, за якою був порятунок. А рогата стихія наближалась з кожним кроком. Бугай був занадто гладкий і, коли б не це, він уже б наздогнав нас. В одному місці Микола раптом спіткнувся і впав, але в ту ж мить схопився й летів за п'ять кроків позад мене. Не маючи вже надії на огорожу, я підбіг до дерева, що стояло на моєму шляху, та, кинувши течку, схопився за гілки, деручись догори.

— Миколо, лізь сюди! — крикнув я, не оглядаючись, і в цю ж мить почув позаду рвучкий собачий гавкіт: гав-гав-гав!... Я озирнувся й жахнувся: мій Микола, з розпатланим волоссям, стояв на четвереньках, повернувшись головою до отари, і завзято гавкав. Бугай і перша лава корів, що вже його настигли, рвучко зупинилися на три метри від нього, мов приголомшені цією несподіванкою. За ними зупинилися й інші. А коли Микола ще завзятіше загавкав і зробив крок уперед, бугай разом з коровами поточились назад, а ще за мить, обернувшись і так само позадиравши хвости, кинулися навтіки.

Я ще сидів на дереві, як Микола підвівся на ноги, приклав руку до серця і, заплющивши очі, блідий, мов крейда, прихилився до дерева, важко дихаючи. Вся череда тим часом зупинилася теж і, обернувшись, дивилася в наш бік.

— За нами гналася смерть... — вимовив тихо Микола, коли трохи опритомнів.

— І ти її героїчно прогнав, — закінчив я його думку. Взявши течку, ми з Миколою рушили до огорожі, але

тут же я помітив, що у нього в руках не було пакуночка. Ми скоро вернулися і знайшли його на траві.

— Ну, як ти, Миколо, додумався так зробити? —— запитав я, коли огорожа лишилась уже далеко за нами. — Адже ж іще одна мить, і вони рознесли б тебе на клаптики. Ти просто винахідник!