Вирісши у дорослого вовка, він, мабуть, відчув самотність, тягу до свого вовчого життя.
І часто серед ночі, коли на селі панувала тиша, раптом розносилось тужливе затяжне вовче виття. Тоді навколишні собаки починали гавкотняву, зчиняючи ґвалт і не замовкали до ранку, чуючи близьку присутність свого ворога.
— Треба буде вовка вбити, — сказав якось увечорі батько, — а то ще якогось лиха накоїть.
Сусіди теж підказували таку думку. Але одного ранку Василько стривожений убіг у хату і крикнув:
— Тату, вовка нема, втік!
Справді, мов передбачаючи небезпеку, він уночі одірвався і втік із шматком ланцюга.
З тиждень хлопець тяжко сумував і скучав за вовком, але потім весіння робота потроху розвіяла цей смуток. Василько уже сам був парубійком і на нього чим далі, більше лягало роботи.
Влітку їхні вівці паслися з загальній отарі за п'ятнадцять кілометрів від села в горах, і йому доводилося їздити туди по молоко, по сир або разом із іншими хлопцями пасти овець чи скотину.
На ніч вони загонили овець у загін, а самі ночували в курені. Коло пастухів було кілька собак, що допомагали пасти, а також стерегти вночі, щоб не напали часом вовки, що траплялись поблизу в гірських лісах. Він сам не раз чув зловісне виття вовків, що тривожило отару й пастухів, розносячись луною по лісу.
Час швидко минав. Було під осінь, коли Василько, їдучи верхи, повертався з пасовиська додому. Потроху смеркалося. Він переїхав місток і, прив'язавши коня, збіг до потічка напитись води. Та не встиг набрати її у пригірщ, як кінь раптом захропів і затанцював на місці.
Хлопець кинувся назад, але кінь, перервавши уздечку, щосили подався по дорозі їв бік села.
Василько почав був кликати коня, але вмить оторопів: до нього з-за кущів вибіг вовк. На мить зупинившись, він знову став наближатись до хлопця. Затремтівши з переляку, Василько вихопив з-за халяви свій ніж і вирішив боронитися. Але в ту ж мить помітив на шиї вовка нашийник і шматок ланцюга.
— Сірко! — крикнув, зрадівши, Василь.
Вовк, видно, перший пізнав Василька і сміливіше підбіг до хлопця. Тернувшись по-давньому об його ноги, він почав обнюхувати кишені.
"Певно, голодний", —• подумав Василько і дав йому шматок коржа.
За кілька хвилин хлопець виходив з лісу, а поруч нього біг Сірко. Василько гладив його по спині, а він тулився до ніг, забігаючи то з одного боку, то з другого, ніби хотів затримати свого приятеля.
Але коли в долині блиснули вогники села, а потім почулося й гавкання собак, вовк зупинився, заворушив вухами й далі не пішов. Тоді хлопець взяв за шматок ланцюга і попробував повести його. Проте після кількох кроків вовк знову зупинився. Та Василько й сам знав, що дома для Сірка спокою не буде, сам батько буде проти й може забити Сірка, тому й сам уже не хотів вести його далі. В цей час Василькові зробилось невимовно боляче й шкода Сірка. У хлопцеві ворухнулась давня приязнь до тварини, яку він так любив, вирощував, годував, бавився, але життя поклало між ними глибоку прірву.
Але надворі тим часом уже майже зовсім смеркло, треба було поспішати, щоб дома не турбувалися про нього. Постоявши ще трохи на місці, Василько нахилився, обійняв Сірка за шию, притулився щокою до теплої морди вовка і трохи не заплакав.
Потім хотів уже йти, але вернувся зінову. відчепив нашийника з шматком ланцюга, ще раз обійняв слухняну тварину й пішов геть, раз-у-раз оглядаючись.
Зникаючи позаду в темряві, вовк стояв на місці, дивлячись Василькові вслід. І коли вже хлопець досить далеко відійшов, позаду почулось сумне затяжне виття, виття, в якому чути було важкий смуток і самотність.
А люди після того часто згадували про вовка й казали, що то, мабуть, не справжній вовк, а наполовину собака, що так звик до Василька.
ЛЯУІЛклл"УХЛА/Х**УІ*ЮЯ"/3."*/а"КҐХ*^."^7." "/О"ІҐХ* уд""/а""/3-"
ЗАЙЧИК
Вибіг зайчик із лісочка Пошукати десь куточка, Щоб лягти, хоч на хвилину, Задрімати та спочинуть, Бо в ліску лисичка бродить, Як впійма — не пустить зроду. То страшний для нього звір, Обшукує цілий бір. Де замет, ярок, нора — Скрізь вона оббіга враз. Тим то зайчик не сидить — Геть тікає 'від біди, Де долини, де бугри — Швидше в поле — Стриб, стриб, стриб.
У ТЕМРЯВІ
Це трапилося влітку, коли група школярів-футболіс-тів приїхала на змагання до іншого міста. Розташувавшися у клюбі, учні разом із своїм керівником фізкультури вирішили піти на вечір спорту. Тільки невеличкий Федь почував себе після дороги стомленим і збирався відразу лягти спати.
— Ти ж боятимешся вночі без мами, — виходячи, насмішкувато кинув Гриць, що завжди дратував, насміхався над Федем, як над найменшим.
— Нічого, спробую, — обізвався Федь — не всі ж такі сміливі, як ти, що на печі без палиці сплять...
А коли надворі смеркло, хлопчина вже лаштувався спати. Ніхто, звичайно, в ті часи "і ліжок, ні подушок тут не готував. У похмурному забрудженому клюбі висіло на стінах тільки кілька набридлих плякатів та в кутку стояло розладнане піяніно. Навіть світла на той час у клюбі чомусь не було.
Зсунувши докупи дві лави, Федь поклав під голову свій піджачок, а під нього — вузлик з харчами й ліг спати. Але відразу заснути все ж він не міг. У вікна зазирали зорі, і хатню темряву трохи розріджував повний місяць, що теж поглядав крізь гілля осокорів, які росли перед будинком.
Хлопець ще думав про завтрішнє змагання, де він грав беком, про набридливого Гриця, який сьогодні на дорозі просто з чужого воза украв кавуна так, що дядько не бачив.
— Такому шибеникові скрізь щастить... подумав Федь, коли вже сон почав затуманювати думки.
Скільки Федь проспав, він не міг сказати, але прокинувся від якогось ніби поштовху, але від якого саме —■ він не міг второпати. У вікно так само поглядав місяць, але сутінки в клюбі мов ще більше погустішали. Та, подумавши, що це йому так здалося, Федь уже хотів знову задрімати, як раптом почув, що легенько рипнули двері. Хлопцеві стало моторошно: чуже місто... ніч." сам у кімнаті... Лежачи горілиць, Федь не зводив очей із дверей, що були від нього за кілька метрів і вели в коридор чи сіни.
— А може це знову так вчулося, що рипнули, — думав він. Але в ту ж мить, двері знову рипнули і ніби у відтулину із-за дверей висунулась якась тінь. Але сутінки були такі, що тяжко було щось більше добачити. Холодок настирливіше пробіг по грудях, а сну — ніби й не було.