Посідавши коло столу, ми по черзі то розпитували, то розповідали один одному про працю, про спільних знайомих, про своє дикувате життя.
Микола й тепер згадав своє рідне місто Запоріжжя, Дніпро й Хортицю.
Та згодом ми знову вернулися до австралійських тем, до заробітків на трощі й до різних пригод.
— Знаєте — сказав Микола, коли ми згадали про нашу пригоду з коровами, — то була, дійсно, страшна історія, але, повірте, що на трощі я потрапив був у ще химернішу, якої я не забуду до смерти. Це трапилося у Квінсленді, чотири місяці тому. Тоді саме була кілька днів страшна спека, тому з десятої до третьої години дня ми не працювали. Вийшовши після такої перерви до праці, наша ланка розподілилася надвоє: одні працювали в одному кінці, складали й відвантажували нарубану трощу, а тут, де й я працював, нас було четверо: худий і високий, мов стелюга, австралієць, якого ми звали Скіні Джім (Худий Джім), та троє нас, українців, з яких один був хронічний спортовець, що знав усіх чемпіонів на світі з боксу та французької боротьби. Він щодня розповідав і мріяв про різні змагання — звали його Петром. До речі він був великий чистун. Навіть і до трощі брав з собою відро води й рушник, щоб обтирати на собі струмки поту. Другим з українців був Роман, що мав жінку німкеню, яка перебувала в родинному таборі в Коврі, через що ми щодня мали тему для жартів, а він— подразнення. І, нарешті, останнім з нас був я.
— Тож майже щоденно допікала нам і спека, і комарі, і їдкий солоний піт. Щоб прогнати гадюк, що траплялися часом навіть на стовбурах тростини, ми спершу обпалювали ділянку трощі, а тоді вже й рубали. Тим то й цього разу цукрова троща стояла перед нами стіною, стиха шелестіла обгорілим бадиллям і дихала легким димом. Попрацювавши добре, ми зупинилися, щоб зробити перекур. Стомлені, ми посідали на купки зрубаної тростини, а Худий Джім теж стояв поблизу і крутив цигарку. Тільки наш спортовець Петро був некурящий. Він тим часом скинув сорочку і, намочивши рушник у відрі з водою, обтирав на тілі солоний піт, поглядаючи на недалекий ліс.
— І в цей самий момент Джім, дивлячись вздовж трощі, раптом крикнув:
—— Гадюка! Давун! — і, нагнувшися, схопив свій гострий сікач. Ми теж схопилися з місць, мов ошпарені цим магічним словом, не забувши своїх ножів.
Із тих лекцій, що ми прослухали в перші дні по приїзді на трощу, ми вже трохи знали, як рятуватися від
різних небезпек. Та думати було пізно. В той самий момент всі ми з жахом побачили, як, піднісши над землею голову, до нас повільно простував величезний полоз.
— Побачивши, що дехто з нас захвилювався, австралієць шепнув, щоб усі лишалися на місці й підняли руки догори. А здоровенна в'юнка потвора вже підповзала до нас. Я чув, як від руху полоза ніби шипіло бадилля, через яке повзло гумове тіло цього хижака.
*—Нам було відомо —казав далі Микола, — що полози, сидячи на деревах, миттю кидаються на свою жертву, обвивають її й душать. Тут же було щось зовсім інше. Напасник підповзав до нас повільно, мов стомившися від далекої дороги або будучи певним, що ми не втечемо.
— І от уявіть самі, ми стоїмо всі з піднятими руками догори, тримаючи в руках свої ножі-сікачі. Троє нас стояло майже в одному ряді, а четвертий, Петро, трохи осторонь, напроти мене. Ця картина нагадувала мені вояків, що здаються в полон, стоячи перед цівками ворожих пістолів чи рушниць. Але я певен, що переляк тепер був значно більший, ніж при полоні. Кожен з нас тремтів — найкраще це видно було по кінцях ножів, що дрижачими гостряками дивилися в небо. А головне, що кожен з нас був без досвіду в такій ситуації й не знав, чим все це скінчиться. Тому кожен найбільше надій покладав на Джіма. Проте, і в худого й кістлявого Джі-ма теж тремтів від хвилювання ніж, мов бадилина на вітрі.
— Зате давун, що вже підповз до Джіма, здавалось, був повен самопевности і спокою. Він ще вище підніс овою огидну плескувату голову, повільно обнюхав його й, опустившись, переповз до Романа, що стояв праворуч від мене. Зробивши те саме, опинився коло мене. Його голова піднялася вище пояса, і я ввесь завмер.
— Здавалося, що в мене живими залишилися тільки очі та голова, бо я ще чув, як у скронях стукала кров і бачив перед собою слюдяні очі блискучої мережаної потвори, яку я в житті бачив уперше.
— Все це й досі стоїть перед очима. Ця процедура тяглася невимовно повільно й довго, так, ніби він сам вагався, на кого винести вирок смерти. Я бачив і чув, як він сопнув кілька разів носом, майже торкаючись моєї сірої робочої сорочки, що прилипла до спітнілого тіла. За тим повернув голову в бік Петра, опустився головою аж до моїх ніг і, зрештою, так само повагом посунув до останньої скам'янілої жертви — до Петра.
Микола розповідав так яскраво, ніби все це сталося щойно годину тому, і його хвилювання мимоволі передавалося мені, а я слухав, сидячи поруч нього, мов казку якогось чарівника. А він, жестикулюючи руками, розповідав далі:
— Коли полоз відліз від мене, я трохи зідхнув, але тепер спільну увагу привернув наш спортовець Петро та невблаганний хижак, що вже підносив голову догори. Здавалося, що коли б усі разом кинулися на полоза, то він би вже не вирвався живим. Але тепер всі стояли мовчки без найменших рухів, ніби боялися сказати слово, ніби всіх скувала якась таємна сила. Зате всі своїми очима були прикуті до Петра та до рухів полоза-даву-на, знаючи, що тут треба діяти уміючи, спритно й розраховано, адже в хащах інших континентів давуни нападають навіть на тигрів і яґуарів, а шкіри давуна спроста не розрубає навіть шабля, чи ніж, а найменший рух чи крики роблять його лютим і аґресивним. Тому всі мовчки чекали якогось гасла, чи слушної хвилини.
— А хижак тим часом, обнюхавши Петра, почав так само повільно обвивати його своїм товстим тулубом, мов гігантською спіраллю, починаючи від колін. Я бачив, як Петро ще більше зблід, а гостряк ножа так само дрібно дрижав, ніби писав у повітрі якісь невидимі ієроґліфи. В противагу нам, він стояв осторонь і без сорочки, ніби дійсно приречений до загибелі. І коли полоз, обвиваючи Петра, сягнув уже вище пояса, у мені почав зростати якийсь жах. Здавалося, що ще хвильку, і давун стисне нашого спортовця в своїх смертельних обіймах, хруснуть кістки, і він упаде в конвульсіях смерти, втративши свідомість. Хвилюючись, я глянув на Джіма, але він не зводив очей з тієї драми, що відбувалася перед очима.