В селі Половому — верстов за три до мого хутора — жили брати Венедикт та Іван Чепіги — обидва стельмахи. Тоді, коли вперше я їх спізнав, вони були люде молоді, хоча й жонаті; небагато ще вони на світі прожили, а великої собі "слави" зажили: кожен добрий чоловік цурався їх, двір їх обходили й. до себе в хату не пускали. Не було у них між людьми іншого прізвища, як — злодії. Злодії — а проте ніхто їх на злодійстві не накрив і ніхто ніколи за злодійство їх не позивав.
Обидва Чепіги були понизькі зростом. Венедикт — трохи клишоногий, пригорблений, чорнявий, з густими вусами, твар біла; Іван — рижий, наче жар, лице червоне, пляму вате; в обох очі осокою; обидва — злючі до людей, хитрі й на око тихше води, нижче трави.
Раз якось приходять вони до мене. Привіталися; питаю:
— Що скажете?
— Все добре,— кажуть,— за порадою до вас. Громада кривдить нас, нападає; поїдом їсть, жити нам не дає.
— За що так?
— Отак як бачите — з доброго дива; притьмом пристала: виселяйтесь з нашого села, куди хочете, а не то — на Сибір вас заженемо; от вам,— кажуть,— півроку даємо. Отаке лихо наше.
— Яка ж тому причина?
— Нема, пащі, за нами причини: не злюбили нас безпричинно. Охлепали нас з вітру: ніби ми з чужого добра живемо; ви, кажуть, злодії — а нехай же доведуть, що ми в кого хоч на крихту вкрали; хто нас ловив на злодійстві? Сама чиста напасть, попущення боже... Злодії! Легко язиком бовкнути, а ти докалси моє злодійство!.. Наче ми не люде, і бога в животі не маємо, й ке тямимо, що хто порося вкрав, в того й в ушах пищить. Ми, паночку, вікнами не ходимо, а як і всі люде — дверима.
— Ой, чи так воно?
— Бий нас сила небесна, коли не так, ми ж таки хри-стияне.
— Гаразд; та якої ж від мене поради вам треба?
— Ви людина письменна, видюща, а ми сліпці, 9т і скажіть нам: чи є за громадою таке право, щоб нас на Сибір?
Я відповів, як воно по закону. Чепіги повісили носи, а далі Іван питає:
— І той закон від царя?
— Авжеж!
Чепіги покрутили головами й мовчки стояли; помовчавши, просять мене заступитися за них перед громадою. Я відмовив.
— Так спишіть нам бумагу на громаду.
— До кого?
— Се вже ваше діло, до кого знаєте, хоч до самого царя, ми скрізь доступимося, а на поталу себе не дамо... Ге! На Сибір; нехай вона скисне! Ми, пане, такої думки: не по-божому не давать людині жити, де вона хоче; коли я в чому винен — суди мене, штрапуй, а не засилай мене, куди я не хочу. Отак і спишіть нам, а ми вам за те віддячимо.
Я й на се відмовив і пораяв перепрохати іромаду й покаяться. Чепіги махнули руками та й в один голос:
— Каяться нам ні в чому, а прохати — даремна річ! Як уже ми не благали, нічого не вийшло: затялася громада — як один чоловік: виселяйтесь, а ні, так на Сибір,
Довго ще Чепіги балакали, виводили себе, ганьбили громадян і все прохали "списати їм бумагу", нарешті попрощалися, запевнившись, що я їм нічого не напишу.
Минула зима. На теплого Олексія1 Іван Чепіга знов прийшов до мене й каже:
— Скрізь, пане, ходили, в самій Полтаві були, нічого не здобули, тільки кишені витрусили, скрізь чули те, що й ви радили; приходиться виселятися з батьківщини... Знати, така вже лиха доля нам судилася.
— Я ж вам і тоді казаз.
— А ми, дурні, не поняли віри; сподівалися, що в Полтаві діло перевернемо грошима, гроші протринькали, а здобулися — шилом патоки... Кажуть нам: "Громада ще нічого вам не заподіяла, тільки ще похваляється". Так що ж! Хіба ждати, доки заподіє!.. Ми ото думали і стали на тому: громада наша — звір лютий, а од звіра — сказано — тікай иеобзир: ми з братом приміркували — вибратися з села та сісти власним хутором на одшибі...
— Час добрий! Поможи вам, боже!
— Спасибі, пане! Так ми знов до вас Під хутір ми вибрали оту нашу піщугу, що під вашим лісом... Так чи не буде од вас якої перепони?
— Не може бути: земля ваша власна, предківська, вільно вам орудувати нею по уподобі, нікого не питаючи.
— Так-то так, але ж — хто питає, той не блудить... Так благословіть, пане, на сусідство!
— Боже благослови!.. Ну, тільки прохатиму і я вас: живіть по-сусідськи, щоб нам не довелося сваритися.
— Крий боже, паночку! Не дурні ж ми, тямимо, що з добрим сусідою черствий хліб смачніший за буханець. Нехай нам і руки повсихають, коли ми з лихою думкою хоч пучкою доторкнемося до вашого добра; самі його оберігатимемо й доглядатимемо. А обживемося на новому кишлі, так вам і лісника не треба буде; нащо він? Ми ваша сторожа.
— Спасибіг на сьому слові, Іване! Пам'ятай же свою добру обіцянку.
— Моє слово не циганське! І вмру — не забуду його.
— Гаразд.
За лісника в мене коло того гаю, що був у головах Чепіжи-ної піщуги, служив Онисько Вертихвіст; чоловік — просто золота голова, коли б не такий внадливий до скляного бога, а то, було, як забереться до Лейби, так днів три без просипу крумсає. Мені з того шкода не геть велика, але задля Онисько-вої сім'ї Лейбина хата вельми шкодила: заслуженина переходила в Лейбину кишеню, і коли п'яний Онисько прийде до господи, так вже без великого бешкету не обійдеться: усі шибки у вікнах поб'є; горшки, миски, глечики — усе череп'я потрощить, часом і піч розверзе; а жінка дивиться та мовчки сльози ковтає, нарешті не втерпить і почне ганити чоловіка. Онисько — неначе того тільки й ждав!.. Підніметься така колотнеча, що сусіди мусять розборонити й зв'язати Ониська. Приведуть зв'язаного до мене, я його в комору, доки не вийде з нього хміль. Почну, було, тверезого вже усовіщувати; плаче чоловік, присягається, що не питиме, довіку й чарки в руки не візьме. Місяць, другий справді не п'є, а потім як вчистить, так ще гірше! Добре було, коли іншим разом Онисьчиха заздалегідь спостереже, що "на Ониська находить", вона, скоро Онисько до Лейби, прибіжить до мене, а я людей у шинок, вони Ониська на віз та в комору: перенудиться він день, другий, а на третій — і байдуже; хоч вал з нього вали!.. А вже що за вірний лісник був з нього, так і не сказати; лісу доглядав, наче свого ока; дерева любив, наче мати сина. Було, хто зрубає в гущавині дубка-однолітка на занозу, він і те помітить, не потаїть — прийде й скаже: "Поруб є". Тим-то я й держав Ониська, не вважаючи, що він запиває.