— Кажу тобі, що знаю.
— Знаєш, що на час допиту треба віддати зброю кухареві?
— Знаю.
І риженький чоловічок гукнув на все підземелля:
— Канарей!
І з тих дверей, що були поруч з вихідними і яких Лундик не помічав до цієї хвилини, вийшов кремезний чоловік у засмальцьованім, колись, видно, білім фартусі, що затуляв йому ввесь передок від колін аж під чорну широку бороду.
— Забери зброю в члена нашого братства пана Свердельця, — промовив урочисто Петро Паxомович.
Канарей підійшов, а чорний чоловік розгорнув поли чемерки і сказав:
— Бери.
Той, витягши з кишені револьвер і взявши з-під руки Свердельцевої рушницю, заговорив:
— Бісова й печаль, які мені тяжкі обов'язки. Майже щодня як не від того братчика, то від того мушу брати між кочерги зброю. Неначе якісь нетесані палиці на собак, чи якісь копистки, чи рогачилна. Деркачику, а відчини, будь ласка, ширше двері для мене і для цієї гармати. Що вже не зброя, а німий кухарський причандал.
Деркач відчинив ширше і зачинив, коли Канарей туди пройшов. А Петро Пахомович тим часом читав уривок із статуту: "Беручи до серця долю рідного народу так, як чемний, та уважний, та розумний син долю своєї матері, який не забуває ні на мить, що вона дається Богом у житті тільки раз, ми заснували братство під назвою "Перший курінь вільних українців" для того, щоб у самім зародку вирвати в столипінської реформи жало, скероване просто в серце самостійності нашої батьківщини. Повинність кожного члена є безумовне послухання старшини цього братства, яке правує свою діяльність на те, аби в російського поміщицтва на нашій землі віднімати силою гроші і передавати їх обезземеленим селянам, перетворюючи так все населення в маєтне. Практично цей процес мусить відбуватися таким чином: у кожній економії чи фермі ми повинні мати таємного члена, який слідкуватиме за робітниками і в роботі, і в побуті, і помітивши, що якийсь працює не для пропою чи гулянки,а для того, щоб вибитися із злиднів, то йому наше братство дає непомітно для других гроші у розмірі від 500 до 1000 карбованців і портрет українського діяча культури чи політики з тим, аби селянин негайно купував хату і шматок поля або деревні на будівництво і грунт для господарства. Збудувавши собі оселю, він, як прикмету свого щастя на ціле життя, мусить тримати в господі даний портрет". І, перервавши читати, гукнув:
— А по якому праву ти, Свердельцю, відступив від братського статуту і селяни ті, що за нашу експропріацію на Жаботинський завод побудували собі хати, не мають потрібних портретів, що є завжди душею наших датків? Навіть не знають, чи їм помогли в життю українці, чи киргизи? Кажи!
— А я тебе питаюся, чого ти до мене в'язнеш? — обминаючи відповідь, прохрипів тихо і зловісно Сверделець.
Петро Пахомович, лапнувшися бокової кишені у піджаку, з якої стирчав браунінг, ще з більшою наполегливістю став присікуватися:
— Як то чого в'язну до тебе? Хіба я не писар братства? Хіба братство щодня не ставить на одну карту все своє життя, аби статечним робітникам помогти стати добрими селянами? А ті портрети, що ми даємо, хіба не мусять бути збудниками і національного самозрозуміння, і теплим інтимним; та свідомим зв'язком з усім буттям нашого люду?
І встав Мелета Сверделець і заговорив словами хижого гніву, але який ще не дійшов своєї межі:
— Скажіте йому, що як тільки він буде довше в'язнути, то я йому одірву голову, неначе поганенького кавунця від пожовклої осінньої вудини! Чого ти, собача душе, — звернувся вів вже до писаря, — того одиоокого справляєш кожного Божого дня за мною сочити і не даєш мені ні хвилини супокою? Куди не піду, де не дихну, там і одноокий. Де стану за хату, де ляжу в холодок, там пекельної душі око, вже й обнюхує тебе з усіх боків.
І схопився із свого місця і Петро Паxомович. І заговорив теж до всього зібраного товариства:
— Ви бачите, що він крутить, неначе лис, аби не стати перед совістю до невблаганного єдиного висновку. Він не хоче або, може, боїться сказати правду, правду перед всіма: хто його навчив, якщо він не за своїм бажанням зробив заперечення статуту?
— Хто навчив? Мати, батько, дід, народ, ви. Як тих звуть, що обманюють? Брехуни і шахраї. Як тих звуть, що крадуть і віднімають? Злодії! Яка найкраща нагорода брехунам, шахраям і злодіям? Тюрма! То як я міг раяти людям, аби вони чіпляли собі в хатах портрети арештантів? І тому, коли мене питали, а від кого ж це гроші, то я казав: Бозя дала.
— Ви бачите і чуєте, яке він гадюче жало висолопив? І дух наш труїть і сміється з нього! — не почуваючи себе від хвилювання, заговорив пан писар. — То, по-твоєму, і Шевченко арештант?
— Арештант.
— І ми всі арештанти?
— Арештанти, хоч і грабуєте арештантів.
— Ах ти ж риштантюго над риштантюгами! Ах ти ж риляка невмивана!
Але не довелося скінчити думку панові Петрові Па— хомовичеві, бо Мелета Сверделець згріб його через стіл лівою рукою ззаду за комір і, вирвавши його всього з-за столу разом з паперами, правою піддав йому під живіт. І, тримаючи вже над собою, виніс його одним духом насеред землянки і тут гримнув ним об землю так, що аж хата загула, неначе в сусідському селі упав з дзвіниці найтяжчий дзвін. Але це явище, якого всі, здається, ждали з завмиранням серця, так не вразило глядачів, як те, що пан Підотаманчий просто блискавично опинився поруч з Мелетою і всадив йому в бік кавказький колодач.
— Ох! — зарів, як скотина у свій смертний час, і впав поруч з Петром Пахомовичем Мелета Сверделець.
І коли пан Підотаманчий витирав ніж об полу його чемерки, то одноокий запобігливо говорив:
— Він, правду кажучи, знюхався з Пронем недавно, але продав наш курінь, напевно, вже давно. І, видно, ждали відповідного часу, аби нас накрити, неначе курчат, решетом.
— Що ж? Діждеться і Пронь відповідного часу, — сказав Підотаманчий, нагнувшися над Петром Пахомовичем і повертаючи йому догори голову, бо він лежав ниць. З носа і з лівого вуха текла кров.
І випростався пан Підотаманчий і заговорив смутком і велінням
— Негайно винести обох: Свердельця вкинути в Гальмасарову кручу і вранці присипати землею, а пана курінного писаря підняти і покласти на гілляки отого крислатого дуба. Але так, щоб від вітру або від чогось іншого відтіля не впав, Приїде пан отаман, то поховаємо.