Я бачив панну Мартіно лише верхи: вона ніби приросла до свого коня, як мої олив'яні солдатики. А що вона мешкала в Базасі, то її годі було зустріти під час обідні або чийогось похорону...
Дім старигана був відгороджений від ферми плотом. Довкола дому росли посаджені Сегондою миршаві жоржини. При моєму наближенні почали рватися на цепу собаки й одразу ж на порозі вродилася Сегонда. Стариган гукнув з дому:
— Оиегасо? 1
1 Хто там? (Діал.)
Вона приглянулася з-під руки і, впізнавши мене, крикнула в прочинені двері:
— Lou Tchikoi de Lou Prat! 1
"Малий із Лу Прата" — так звав мене стариган із Лас-сю. Річ у тому, що ліс, де мій дід збудував свій дім, звався Лу Прат і зберіг цю назву ще донедавна, коли ми з Лораном перехрестили його через те, що прізвище одного гладкого й придуркуватого хлопця, нашого колеги, було Лупрат. А я обстояв назву "Мальтаверн" за заголовком уподобаної мною повісті в одному з "Різдвяних альманахів" за дев'яності роки. Але стариган із Лассю знати нічого не знав, окрім "Лу Прата".
Чорна стареча хустка ховала Сегондині коси. Губи були втягнуті в беззубе провалля рота. Показався стариган, геть розкошланий, у запраній подертій фуфайці і в теплих пантофлях, незважаючи на спеку. Він удав, ніби не пам'ятає свого віку, але колись він бився на боці версаль-ців 2; для нього Париж назавжди залишився гніздом комунарів. Він не розповідав про це нікому, тільки Лоранові й мені, бо ж ми не належали до ненависної банди спадкоємців, переважно мені, я йому подобався, я це добре відчував, так само я подобаюся Сімонові Дюберові, як подобався абатові Грілло, котрий завжди виводив мені на іспитах посередню оцінку, навіть коли я горів.
— Він усе росте! Росте! Доведеться покласти йому на голову камінь важкіший.
Відтак знялася сварка між стариганом і Сегондою. Я не розмовляю місцевою говіркою, але все розумію. Стариган звелів їй принести пляшку пива. Сегонда втупилася в мене, ніби насторожена квочка, і забурчала, що він і так надудлився пива, "недовго і живіт застудити". Мало що я не спадкоємець, а там хто мене знає? їй довелося все-таки здатися, і вона поставила пляшку й склянки на ржавого садового столика. Побачивши, що вона все стовбичить поряд з ним, стариган гримнув:
— A l'oustaou!3
Вона скорилася, але, звичайно, підслуховує на кухні, ховаючись за прочиненими віконницями.
Ми почаркувалися зі стариганом. Він розглядав мене
1 Малий із Лу Прата! (Діал.)
2 Версальці — так народ називав урядові війська, що розгромили Паризьку комуну під час кривавого тижня 21-28 травня 1871 року.
3 Додому! (Діал.)
8*
227
з глибини своїх вісімдесяти років, нітрохи не бентежачись тривалою мовчанкою. Можливо, з якоюсь невиразною тугою? А втім, ні, слово "туга" не підходить до старого вепра, адже для нього вісімдесят років минули як один безконечно довгий день, рушниця напохваті, пляшка медоку на столі — єдина зрима ознака його заможності, а вигляд він мав такий самий нехлюй ний, такий самий темний, як найтемні-ший, найнехлюйніший з його орендарів, що боялися його, наче вогню. А проте це була саме туга, її зрадили перші ж його слова:
— Я їздив у Бордо в дев'яносто третьому році, жив три дні в готелі "Монтре". Була там ванна...
— І ви нею користувалися?
— Щоб заразитися? Го-го! Він замовкнув і раптом додав:
— А обідав навпроти, в "Смаженому каплуні". Та й вина там...
Він знов замовкнув, потім захихотів. Я відвів очі, щоб не бачити двох гнилих пеньків, вони стирчали в нього на місці передніх зубів. Він запитав мене:
— Знаєш "Замок Сурму"?
— Але ж, пане Дюпюї, його знесли понад сто років тому!
— В дев'яносто третьому його ще, певне, не знесли, раз я туди ходив.— Він усе сміявся. Його "Замок Сурма" був борделем, про який перешіптувалися по кутках шкільного подвір'я "свинтюхи".— Недешево це обходиться... Це ще не для тебе.
В ту мить я впевнився, що безсмертя вготовано дуже малому числу обраних душ, а для решти пеклом буде небуття. А втім, Господь обіцяв безсмертя лише небагатьом: "І в грядущих віках вічне життя". Або ще: "Той, хто заживе хліба сього, не вмре". Але решта помре. Безперечно, був то один із тих "спалахів інтуїції", якими захоплювався Андре Донзак. Він казав: це особливий дар, він надолужує брак у мене філософського мислення. Я написав йому того самого вечора, сподіваючись засліпити його своїм відкриттям щодо безсмертя обранців, але зворотною поштою дістав листа, в якому він висміяв цю безглузду думку: "Всі душі безсмертні або не безсмертна жодна з них". Але в той момент я з утіхою приказував собі, що не залишиться нічого від старигана з Лассю, нічого від Сегонди, нічого від Казимира, зовсім нічогісінько, щоб підтримати бодай крихітний язичок невгасимого полум'я.
— Ти ще не вбився в колодочки...
Він, либонь, відчував невиразне каяття, що забалакав зі мною про "Замок Сурму", бо різко змінив тему й почав розпитувати, що подейкують про нього в містечку.
— Тільки й балачок, чи підписали ви папір, чи ні... Він заговорив пошепки, остерігаючись Сегонди, котра,
мабуть, підслуховувала.
— Тільки й балачок, чи скоро Сегонда з Казимиром віддеруть шмат, а може, вже й відтягли...
Я порушив заборонену тему. Стариган важко глипнув на мене:
— А ти сам що думаєш?
— О! Бувши вашим спадкоємцем, я спав би спокійно.
— Чому так уже спокійно?
Я знав, що треба було відповісти стариганові з Лассю, щоб його роздратувати.
— Краще мені помовчати: Сегонда підслухує.
— Ти ж добре знаєш, вона глуха.
— Коли хоче, вона все чує, ви самі мені казали.
Він наполягав. Я бачив, він стурбований, стривожений. Донзак каже, що я баламут у повному значенні цього слова. Правда, не завжди. Але того дня, очевидно, воно так і було.
— Не може бути, щоб така прониклива людина, як ви, пане Дюпюї, не розуміла, що поки папера не підписано, Сегонда з Казимиром зацікавлені в тому, щоб ви не вмирали.
Він промимрив:
— Не базікай про це!
— Але йдеться саме про це й ні про що інше. А того дня, як ви підпишете, навпаки: в їхніх інтересах буде...
Він урвав мене стогоном, схожим на гавкіт.
— Сказано, не базікай про це.
Він підхопився, ступив кілька кроків, тягнучи подагричну ногу. Потім обернувся й гукнув: