Стараєшся для них. Тож не спіткнись на римі.
Вони простять усе, а спотикнешся – ні.
Вони такі свої. Вони такі ранимі.
І найрідніші в рідній стороні.
Ти знаєш їх порив, гірку душевну вроду,
їх золоті лоби, їх золоті чуби…
Не вірять, коли ти без племені і роду,
і давньої журби,
і давньої злоби.
Яка метафора страшна –
чекати бунту,
а ще страшніша –
світових пожеж!
Прийди і доведи,
що з болю ти і грунту
ростеш.
Якщо захочуть – доведеш.
Бо ждуть. Хоч трішечки б орнаменту і крику.
Не слова. Не мовчання. Не тебе.
Не душу з-під поли –
безродну, напівдику
в столітті, що на тонкощі скупе.
В тобі таки живе маленький Мартін Іден,
і ти себе, як міг, коректно переміг.
Вони за тебе.
Всі і скрізь.
Ти їм потрібен.
Кому іще потрібен ти, крім них?