Любов — великий фальшивомонетник, який завжди перетворював і мідяки на золото; а то інколи й золото на мідяки.
— Отже, Атаназе, обіцяєте мені?
Ці останні слова вразили слух щасливого юнака, як розбуджує нас несподіваний шум.
— Що саме, мадмуазель? — отямився він.
Мадмуазель Кормон рвучко встала, дивлячись на дю Бук'є, який скидався в цю мить на тілистого бога торгівлі, що його Республіка вибила на своїх срібних монетах; господиня підійшла до пані Грансон і шепнула їй на вухо:
— Бідолашний мій друже, таж ваш син — заплішений дурень. Ліцей геть занапастив його,— докинула вона, згадавши, що шевальє де Валуа розводився про погане виховання ліцеїстів.
Який громовий удар! Бідолашний Атаназ, сам того не знаючи, мав нагоду кинути запаленого віхтя на купу сухого смизу, складеного в серці старої дівки; якби він був прислухався до її слів, то легко змусив би її зрозуміти його пристрасть,— адже панна Кормон була така схвильована, що вистачило б одного слова, але його безглузда жадоба, притаманна молодечій щирій любові, загубила його; так, буває, через невідання вбиває себе дитина в розквіті життя.
— Ну й що ти там наговорив панні Кормон? — спитала пані Грансон сина.
— Нічого.
"Хм! Нічого! Це я з'ясую!" — сказала вона подумки, відкладаючи на завтра всі важливі справи, бо, впевнена, що дю Бук'є впав в очах старої панни, не дуже зважала на це "нічого".
Незабаром гравці, повсідалися за чотирма столами. Четверо гостей захопилися пікетом, найдорожчою грою, в якій втрачали багато грошей. Пан Шуанель, королівський прокурор і дві дами перейшли до червоного лакового кабінету зіграти партію в триктрак. Позасвічувано канделябри; потім цвіт товариства панни Кормон, що розсівся в кріслах при каміні й довкола столу, збільшувався з кожним прибулим подружжям, яке знай запитувало панну Кормон:
— Отже, взавтра ви від'їжджаєте в Пребоде?
Господиня дому, здавалося, була чимось занепокоєна.
Пані Грансон перша помітила, що стара дівка в якомусь незвичайному стані; мадмуазель Кормон над чимось сушила собі голову.
— Про що ви думаєте, кузино? — нарешті спитала вона, входячи до будуару, де сиділа панна Кормон.
— Ніяк не можу забути оту нещасну дівчину,— відказала панна Кормон.— І я не я буду як голова Допомогового товариства матерям, коли для неї не доможуся десяти екю!
— Десяти екю! — вигукнула пані Грансон.— Таж ви нікому не давали стільки.
— Але, ласкава моя, це ж так природно мати дітей!
Ці протиморальні слова, що походили з глибини серця, приголомшили скарбівничу Товариства. Дю Бук'є, видно, піднявся в очах панни Кормон.
— Далебі, дю Бук'є не те що бузувір, але й справжній негідник,— сказала пані Грансон.— Накоїв лиха, відповідай! Його, а не наш клопіт допомагати отому дівчиську, яке, незважаючи ні на що, здається мені великою паскудою,— адже в Алансоні можна було знайти щось вартніше за цього циніка дю Бук'є! Потрібно бути геть розбещеною, щоб полакомитися на нього.
— Цинік? Це ваш син, дорога моя, навчив вас цих незрозумілих латинських слівець. Звісно, я не збираюся виправдувати пана дю Бук'є, але поясніть мені, в чому його вина, коли жінка віддала перевагу тому, а не іншому чоловікові?
— Дорога кузино, уявіть-но, вийшли б ви за мого сина Атаназа, що було б цілком природно, бо він молодий, гарний, нівроку, подає надії, він прославить Алансон; але всі вважали б, що ви обрали собі такого молодого чоловіка, щоб зазнати повноти щастя; лихомовці патякали б, що ви заготовили собі щастя у великій кількості, аби не знати нестачі в ньому; знайшлися б заздрісні жіночки, які закидали б вам певне збочення. Ну й хай собі! Вас вірно, щиро кохали б! Коли Атаназ видався вам таким собі йолопом, то тільки через те, любонько, що в нього повна комора ума; крайнощі збігаються. То чиста правда — живе він, як п'ятнадцятирічна дівчинка; він не гартувався в паризькому багні! А тепер звольте, як, бувало, казав мій бідолашний чоловік, порівняти його з іншими. З вами все виглядало б так само, як у дю Бук'є та Сюзанни; але те, що торкалося б вас,— було б наклепом, а те, в чому звинувачувано дю Бук'є,— чистісінька правда. Ви зрозуміли?
— Не більше, якби ви оце говорили мені латиною,— відповіла мадмуазель Кормон, широко відкривши очі й напружуючи всі сили свого розуму.
— Гаразд, кузино, якщо вже доводиться розставляти всі крапки над і, то я вам скажу, що Сюзанна не може кохати дю Бук'є. А коли в серці порожнеча, то говорити про такі справи...
— Але, кузино, чим же кохати, як не серцем?
Тут пані Грансон сказала сама собі те, що думав шевальє де Валуа: "Бідолашна кузина неприпустимо дурна".
— Дорогеньке дитя,— вела вона далі вголос,— мені здається, для того, щоб родити дітей, духовної любові не досить.
— Як же, дорога моя, адже Пресвята Діва...
— Але, любонько, дю Бук'є не Святий Дух!
— Правда,— сказала на те стара дівка,— він чоловік! А чоловіки його типу занадто обачні, щоб їх могли друзі схилити до одруження.
— Ви, кузино, можете домогтися свого...
— Ну! Яким чином? — похопилася стара дівка з християнським милосердям до ближнього.
— Не приймайте його в себе, доки він не одружиться; за таких обставин ради пристойності й доброзвичайності ви зобов'язані подати приклад суворого осуду.
— Повернувшись із Пребоде, я про це ще з вами поміркую, дорога моя пані Грансон. Треба порадитись із дядечком та абатом Кутюр'є,— відказала мадмуазель Кормон, виходячи до вітальні, де на цей час пожвавлення сягало найвищого ступеня.
Яскраве світло, ошатно вбрані жінки, врочистий тон, значливий вигляд цього зборища, вся його аристократична пишнота сповнювали панну Кормон гордощами не менше, ніж її гостей. Багато хто вважав, що навіть і в добірному паризькому товаристві не побачиш нічого кращого. Тим часом дю Бук'є, який грав у віст із паном де Валуа та двома літніми дамами, панею дю Кудре та панею де Ронсере, був об'єктом прихованої цікавості. Кілька молодих жіночок, вдаючи, ніби захоплені грою, позирали на нього, хоч і крадькома, але так дивно, аж старий парубок кінець кінцем подумав, чи не допустився він якогось недогляду в своїм туалеті.
"Чи не вибилось з-під парика пасмо волосся?" — подумав він, проймаючись однією з тих страшних тривог, від яких потерпають старі парубки.