Стара панна
Оноре де Бальзак
Переклав Дмитро Паламарчук
Панові Ежену Огюсту Жоржу Луї Міді де ла Гренре Сюрвілеві, інженеру Королівського залізничного корпусу — на засвідчення щирої прихильності присвячує цей твір його швагер
де Бальзак.
Багатьом, напевне, траплялося зустрічати в деяких французьких провінціях одного або кількох шевальє де Валуа — адже один із них жив у Нормандії, другий перебував у Бурже, третій 1816 року гараздував у місті Алансоні, четвертого, можливо, мав на своїх теренах Південь. Однак перераховувати це валуаське плем'я тут недоречно. Всі оті шевальє, серед яких, звичайно, дехто був таким самим Валуа, як Людовік XIV — Бурбоном, зналися між собою так мало, що одному з них марна річ було й говорити про інших. Усі вони, зрештою, залишили Бурбонів у цілковитому спокої на французькому троні, оскільки добре відомо, що Генріх IV став королем через відсутність наступника чоловічої статі в старшому пагоні Орлеанського дому Валуа. Якщо ж існують де Валуа, то походять вони від Карла Валуа, герцога Ангулемського, сина Карла IX та Марії Туше1, чиї нащадки згасли ще до того, коли в особі абата де Ротлена були подані докази протилежного; а рід Валуа-Сен-Ремі, що походив від Генріха II, також обірвався на лихопомній Ламот-Валуа2, причетній до справи про коралі.
Всі ці шевальє, коли відомості про них слушні, були на взір алансонського: старі дворяни, довготелесі, кощаві, без усяких статків. Шевальє буржський емігрував, туренський — переховувався, алансонський — воював у Вандеї і потроху шуанив3. Більшу частину своєї молодості він провів у Парижі, де його, тридцятирічного гульвісу, під самий розпал любовних перемог захопила Революція. Алансонський шевальє де Валуа, якого вищі провінційні вельможі визнали за справжнього Валуа, відзначався, як і всі його однофамільці, вишуканими манерами і вигляд мав людини великосвітської. Кожного дня обідав він по гостях, а вечорами грав у карти. Шевальє зажив слави великого дотепника завдяки одній зі своїх слабостей — він без кінця-краю розповідав анекдоти про Карла XV4 і перші дні Революції. Слухаючи ті історійки, присутні вважали, що він їх передає досить артистично. До речі, шевальє де Валуа, будучи людиною розважливою, ніколи не повторював своїх дотепів і ніколи не розводився про власні любовні походеньки, тільки манірні гримаски та посмішки красномовно доповнювали делікатно недоговорене. Цей милий чолов'яга, користуючись перевагами затятого вельможі-вольтер'янця, ніколи й носа не показував у церкву, проте на його безбожництво дивилися вельми поблажливо, беручи до уваги прихильність бувалого шевальє до королівського трону. Якась надзвичайна привабливість була в його манері, видно, похопленій у Моле5, з якою він брав пучку тютюну зі старої золотої тютюнниці, прикрашеної портретиком княгині Горіци, чарівливої угорки, славетної красуні останніх років царювання Людовіка XV. Прив'язаний за своєї молодості до цієї знаменитої чужоземки, він завжди говорив про неї з глибоким зворушенням; за неї він бився на дуелі з паном де Лозеном. Шевальє, якому тоді було майже п'ятдесят вісім років, визнавав за собою лише п'ятдесят і міг дозволити собі цю безвинну брехню, бо зі всіх переваг, властивих кощавим блондинам, він іще зберіг молодечу поставу, що так приховує похилий вік як жінок, так і чоловіків. Еге ж, запам'ятайте, все життя — чи вся зграбність, що є виразом життя,— міститься в поставі. До багатьох прикмет шевальє слід віднести також і дивного носа, яким наділила його природа. Той ніс виразно ділив його бліде лице на дві частини, що, здавалося, не знали, не відали одна про одну; із них лише одна червоніла під час травлення. Цей факт заслуговує на те, щоб його підкреслити у добу, коли фізіологія приділяє стільки уваги вивченню людського серця. Отож запалювався лівий бік! Хоч довгі, тонкі ноги, хиряве тіло і блідість пана де Валуа й не свідчили про міцне здоров'я, однак він їв більше за всякого ненажеру і запевняв — мабуть, щоб виправдати свій величезний апетит,— ніби страждає від недуги, яку в провінції називають гаряча печінка. Переконувало в тому почервоніння однієї щоки; але в краю, де страви впродовж чотирьох годин вишиковуються шеренгою в тридцять-сорок тарелів, шлунок шевальє здавався благом, що його цьому славному місту послало саме Провидіння. За тлумаченням деяких медиків цей жар лівої щоки свідчить про велелюбне серце. Галантне життя шевальє потверджує ці наукові тлумачення, і відповідальність за них, на щастя, не лежить на історикові. Незважаючи на такі симптоми, пан де Валуа був людиною чіпкої вдачі, тобто живучої. Якщо в нього горіла печінка, то, за давнім висловом, не менше палало і його серце. Якщо лице його було трохи зморщене, якщо його волосся стало сріблястим, досвідчене око людини спостережливої вбачало б у тому тавро пристрасті й ознаку любовних розкошів. Промовистими гусячими лапками і палацовими сходинками позначилися ці елегантні зморшки, що так цінуються в царстві Кіфери6. Все в цьому кокетливому шевальє викривало жіночого догідника. Він так старанно вмивався, що любо було глянути на його щоки, немовби натерті чарівним еліксиром. Частина черепа, якої вже не вдавалося приховати волоссям, виблискувала, наче слонова кістка. Його брови, як і чуприна, розправлені волосина до волосини, надавали йому молодечого вигляду. Шкіра його, і так біла, була ще більше вибілена якимись секретними мастями. Шевальє не вживав ніяких парфумів, але від нього ширилися пахощі, сказати б, молодості, що так освіжали йому обличчя. Його шляхетні руки, випещені, немов у чепурухи, звертали на себе увагу своїми нігтями, рожевими й акуратно оправленими пильничком. Коротше кажучи, якби не показний, вельми прикметний ніс, він би був молодчагою.
Доводиться зіпсувати цей портрет, дописавши до нього одну дрібничку. Шевальє затикав ватою вуха та ще носив дві маленькі діамантові сережки у вигляді негритянських голівок, щоправда, він дуже дорожив цими химерними дармовисами, запевнюючи, що тільки-но проколов собі вуха, як тут же куди й ділася ота мігрень; до того він вельми настраждався від неї. Ми не подаємо шевальє як людину якусь цілком досконалу; та чи не слід дещо прощати старим парубкам, чиє серце жене стільки крові до голови, їхню божественну химородь, що грунтується, можливо, на високих таємницях? До того ж шевальє де Валуа спокутував своїх негриків стількома приємними рисами, що суспільство могло вважати себе цілком винагородженим. Ба й справді, він докладав чимало зусиль, щоб приховати свої роки і подобатися знайомим. Треба передусім підкреслити його виняткову турботу про свою білизну — єдине франтівство, яке може статечна людина сьогодні собі дозволити в одязі. Щодо його вбрання, то воно визначалося охайністю, і хоч трохи приношене, на ньому не було ні плямини, ні зморшки. Для тих, хто помічав аристократичну зневагу шевальє до свого одягу, та охайність його здавалася дивом; він не доходив до того, щоб шкребти костюм скельцем, вдаючись до химерної вигадки принца Уельського, проте пан де Валуа в своє наслідування початків англійської елегантності вкладав власну вишуканість, якої не змогли належно оцінити алансонські обивателі. Чи не повинен би світ шанувати того, хто заради нього нічого не пошкодує? Чи не було тут надто трудної для здійснення відплати добром за зло, як те проповідує Євангеліє? Ця свіжість одягу, ця випещеність дуже пасувала до голубих очей, до зубів слонової кістки, до зовнішності білявого шевальє. Проте у всьому вигляді цього відставного Адоніса7 не було нічого мужнього і, здавалося, що він надолужував туалетом, аби приховати руйнівні сліди військових дій на службі галантності. До всього сказаного треба додати, що голос його ніяк не пов'язувався з тендітністю блондина. Якби ви додержувалися думки деяких спостерігачів людського серця і вважали, що голос шевальє мусив би відповідати його носові, то вас приголомшила б широта й багатство того голосу. Не володіючи могутнім баритоном, він милував приглушеним, як англійський ріжок, звучанням середніх нот, рівних і м'яких, сильних і оксамитових. Шевальє відмовився від кумедного костюму, якого й досі трималися деякі монархісти, і сміливо одягався по-сучасному: він завжди на людях носив фрак каштанового кольору із позолоченими ґудзиками, короткі, напівоблеглі панталони з матового шовку, із золотими пряжками біля колін, білий жилет без усякого мережива, краватку, зав'язану на сорочці без комірця — рештки давньої французької моди, якої він не зрікся ще й тому, що в такий спосіб міг хизуватися своєю шиєю абата щедрої парафії. На чорних лакованих черевиках ряхтіли чотирикутні золоті пряжки, про походження яких до нас не дійшло жодних споминів. Шевальє виставляв напоказ два ланцюжки годинника, що тяглися від однієї до другої жилетної кишеньки,— також відгомін моди вісімнадцятого століття, якої не нехтували за Директорії8. Цей костюм перехідного часу, що єднав у собі дві епохи, шевальє носив з маркізівською грацією, секрет якої був утрачений на французькій сцені того дня, коли з помосту зійшов Флері9, останній учень Моле. Особисте життя цього старого парубка, здавалося, було на очах у всіх, але насправді становило собою загадку. Він посідав принаймні скромне помешкання по вулиці дю Кур на третьому поверсі будинку пані Лардо, найкращої в місті пралі тонкої білизни і завше завантаженої роботою. Цим і пояснюється виняткова охайність білизни шевальє. На лихо, сталося так, що одного чудового дня всьому Алансонові довелося повірити, ніби пан де Валуа не завжди поводився, як то личить дворянинові, і під старість потай побрався з такою собі Цезаріною, матір'ю дитини, що набралася зухвальства явитися на світ непрошеною.