— А чи не можна вийти з клуні в інший спосіб? — спитав старший лавник.
— Не можна, — мовила твердо Антониха. — Бо коли б було можна, то навіщо й зачиняти?
Пан дяк сидів спокійно і тільки посвічував синьо очима.
— Гаразд, — прорік старший лавник. — Що скажеш на те, Катерино, та й ти, Петре?
— Сказати не маю чого, — мовив Петро Сахнюк. — Але дитина народилася. Коли ж так, то вона його до себе впустила, бо зачарував її. Чарівникові перепон нема, бо коли зміг відчинити замка на Антонишиній клуні, то міг би відчинити й мої двері.
— Чи займаєшся ти, пане дяче, богосупротивними чарами? — спитав старший лавник, бо від себе Катерина нічого не повіла, а тільки заплакала, зводячи й розводячи вуста, а в той час говорити не могла.
— Коли б я був чарівником і займався богосупротивними чарами, — спокійно сказав дяк, — то про це знали б люди, і мій позивач знайшов би для виказу свідків. Чарами, панове врядні, як кожному відомо, займаються у стосунку до інших людей. А свідків щодо того він не поставив.
— А чи правда, що вмієш пускати дим вухами й очима, як сказали ці люди?
Дяк засміявся і покрутив головою.
— Бачите, панове врядні, — мовив із усмішкою — це я так, з дозволу сказати, жартую. Тобто задимлюю собі лице, а всім кажу, що димлю вухами й очима. Хочете покажу!
— Не треба, — строго сказав старший лавник. — Димом дітей не зачинають. Що скажеш ти, дівко?
— А те скажу, — раптом сердито й твердо сказала Катерина, — що не відаю, в який спосіб він відчинив замка на клуні і як до мене зайшов. Але добре відаю, що в мене справді був, учинив наді мною гріха, а я в той час чулася ніби заворожена і не могла йому опиратися. А іншого, хто б учинив мені гріха, не відаю, бо ні з ким іншим не сходилася, — і вона знову заридала, щедро розсипаючи сльози.
— Твоє слово, пане дяче! — сказав старший лавник.
Дяк сидів загаданий, опустивши очі, й ніби недочув, що сказав старший лавник, і той уже розтулив рота, щоб звістити те ж таки, але Григорій Комарницький звів голову, очі його були ніби затуманені.
— Вив'язується, панове врядні, в мене одна думка, — повів він і встав. — Але не до кінця. Отож, щоб думки в мене в голові зв'язалися і щоб зміг я пояснити, що ж тут сталося, дозвольте, панове врядні, запалити люльку, бо без того думати не звик. До речі, тоді й побачите, як умію пускати дим.
— Гаразд, пали! — дозволив старший лавник.
І пан дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара, котрий оженився на мусі, а ще чудових, непорівняних нищинських віршів, вийняв із кишені люльку, неспішно набив тютюном, неквапно викресав кресалом вогонь і припалив, відтак почав пускати дим, спершу трохи, тоді більше, і так його штудерно випухкував, що голова його й справді оповилася кулею диму, в якій ледве проглядали риси обличчя, відтак і справді здавалося, що дим сочиться із усіх шпар голови, але бувши остережним (адже випускаючи дим натурально, готувався пускати його й симболічно), насправді з очей та вух диму не випускав, бо хтозна, як до того поставляться ці пильні люди, судді його, а носом та ротом, і всі німо дивилися на таку штукенцію, чекаючи на його вирішальне слово, дехто від цікавости й роти порозтуляв.
— Бачите, панове судді, — розважно й неквапно проказав дяк. — Як тямлю й розумію невеличким своїм розумом (а ви розум маєте більший, то й чесно розсудите), справа ця далеко не проста. — Він пихкнув димом і той скрутився в гарні кільця. — І мені здається, що всі, хто тут свідчив, панове врядні, таки говорили правду. Я справді минулого року, у вересні, був милосердно запрошений господарем Петром Сахнюком у його дім, і свідки це потвердили, — дяк знову пихкнув димом. — Справді, його дочка Катерина подала нам до столу, може, ми якийсь раз і перезирнулися, але віч-на-віч із нею не залишалися — це потвердить сам господар Петро Сахнюк. — Він пройшовся покоєм, попихкуючи люлечкою, бо та почала пригасати; коли ж дим знову оповив його голову напівпро зорою кулею, продовжив. — Правду сказала й господиня моя Антониха: вона мене в клуні на ніч зачиняє із моєї-таки згоди і ще ні разу вчинити того не забула, бо вона господиня пильна і старанна. Отже, не міг вийти з клуні, а тим більше непомітно зайти до Петрової хати, зачиненої зсередини. — Він знову пустив зграбні кільця. — Його дочка Катерина мені дверей не могла відчинити, бо я її тільки й бачив, що того разу, а від перезирання дівчата чоловікам дверей не відчиняють, а для того треба поміж них змов-лення. Отже, звести дівчину може тільки близько їй знайомий, з яким не раз зустрічалася, довго чи коротко, значення не має, але достатньо. — Тут дим звився над головою дяка, витворив фігуру схожу на знак запитання. — А про сходини між хлопцем та дівчиною сільські люди, це може кожен засвідчити, швидко здовідуються і таємниці такої сховати годі. Чи не так я кажу?
Нате і Петро Сахнюк, і його дочка, і Антониха, навіть мовчазні лавники схвально хитнули, а дяк використав цю паузу, щоб знову розжарити люльку, бо пригасала. Але вчасно того не зробив — люлька таки згасла, і дяк Григорій Комарницький, більше її не розпалюючи, сховав до кишені.
— А зараз, — скинув різко головою дяк, — дозвольте, панове врядні запитати в Катерини від себе замість вас.
— Питай, — дозволив старший лавник.
— Чи мала ти хлопця, з яким потай зустрічалася? — спитав дяк.
— Не мала, — тихо відповіла Катерина й почервоніла.
— А тепер, панове врядні, — голосніше сказав дяк і чомусь зиркнув на стелю, ніби там було написано те, що мав повісти, — звіщу вам таке як на духу. Був у мене приятель, також дяк, Степан Щука. Чи знали ви, люди, дяка Степана Щуку?
— Знали, — сказали Петро Сахнюк та Антониха в один голос.
— А чи не втік він із вашого села? — спитав гостро Комарницький.
— Таки втік, — мовила Антониха. — У мене в клуні до тебе й ночував.
— Ото-то! — підскочив дяк Григорій. — Від вас, люди, втік, а мені, знаєте, що сказав? Обходь, сказав, десятою дорогою той клятий Троянів, бо там тобі карка звернуть. Посвідчила вам господиня моя, Антониха, — мовив дяк, — що село має славу злодійського, і всі це знають у довкіллі, а в довкіллі знають про це село й інше.