— Але з чого взяв, Іване? — зчудовано згукнув дяк.
— Бо то моя жінка, — незворушно, але затято мовив Іван. — І коли я вас зачинив у хаті, то це ти ліз у віконце, а не вона його відчиняла, щоб випустити дим, бо диму, коли зайшов, у хаті й не було. І жупанця свого не вішав на кілку, а викинув через віконце. А вилізти не зміг, бо дуже набив черево моїм наїдком.
Пес при цьому гавкнув, ніби ствердив сказане, а може, нагадав собі смак з'їденої дякової, а точніше, пономаревої курки.
— Хай і так, Іване, — мирно відказав дяк. — Злякався я, що подумаєш на мене лихе, але можу на Святому Письмі поклястися, що тоді й не доторкнувся до твоєї жінки.
— Бо не встиг, — залізно сказав пономар. — Але знаю й інше: ви знюхалися. І коли залишишся в нашому селі, вона тебе, хоч би, може, й не хотів, до блуду вправить.
— Так не віриш своїй жінці? — спитав дяк.
— Бо то моя жінка, — мовив крицяно пономар. — Отож блудив ти з нею чи не блудив, а коли залишишся, то зблудиш. А я такий, — і з пономаревих очей потекло таким холодом, а ще й смоляним, що дяк на ґанкові закляк, — що коли застану вас, а таки застану, може трапитися тобі, дяче, лихо. Уб'ю, як пса!
Пономаревий пес при цьому знову пригавкнув, ніби ствердив господареве слово, а мав потребу таке вчинити: за з'їдену курку до дяка неприязни не мав та й не міг відчувати.
— А коли не захочу блудити з твоєю жінкою? — спитав Комарницький.
— Захочеш, — сказав твердо пономар. — Бо наша чоловіча порода перед бабськими чарами слабка. А твоя блудяча тим більш не встоїть.
— То чого від мене бажаєш?
— Щоб завтра зранку тебе в нашому селі не було. Це й панотець сказав і доручив мені переказати. Отож, як прителіпався, так і відтеліпайся. Я лиха не прагну, тому й попереджаю. Але тільки раз!
— Це pro finale?[5] — спитав дяк.
— Так тебе профіналю, що кісточок із тебе не знайдуть.
— Ну що ж, Іване, подумаю, — не захотів відразу здаватися Комарницький.
— Маєш ніч, отож і думай! — тим-таки крижаним тоном повів пономар.
І тут сталося щось незрозуміле із псом. Він раптом звівся на рівні, наїжачив шерстину і почав люто гарчати на дяка, очевидно, вже цілковито забувши про з'їдену курку, а може, тільки тепер збагнувши, що курка була таки пономарева.
— Думай, дяче, але не радив би роздумувати довго, бо мене боятися треба. Я такий, що часом сам себе боюся!
Розвернувся круто й пішов геть, зовсім не хилитаючись. Пес перестав гарчати, гавкнув кілька разів, але більше для годиться, й подався за господарем, вряди-годи на дяка озираючись, ніби просячи вибачення за свою неприязнь, до якої мусив удатися.
Дяк Григорій Комарницький, саме той, котрий склав знамениту, бо й тут, на Полтавщині, її співали, пісню про комара, що його зірвала з дерева життя шуря-буря наших пристрастей, сидів на ґанку, ніби кілком прибитий. Смокнув раз-другий люльку, але та погасла; набрав до рота гіркої смоли, отож з обридженням її виплюнув. Місяць у небі зменшився, підбився вгору і лив на село, дерева, на поля, котрі звідсіля проглядалися, на дорогу срібним молоком, отож здалося дякові, що все навдокіл присипав легкий сніговий пил, хоч було тепер літо, а може, цей пил насипався від крижаного пономаревого голосу. І холодне світло пройшло через благеньку одежину Комарницького, адже жупанця йому так і не повернули, і помалу почало студити його серце, легені, селезінку, печінку, шлунка із неперетравленою кашею і той послід, що від неї в кишках відклався. І напівзамерзлий язик Григорія Комарницького виповів до того несвітського місяця, котрий дивився йому лице в лице:
— Ну що ж, mйdius est ante tempus, quam post vulneratam causam remedium quastere.[6]
Він встав і раптом побачив, що ота срібна дорога, що м'яко світилася, засипана порохом місячного проміння, вже й не дорога, а лискучелуский велетенський Змій, котрий повзе в засинений простір і десь там, у глибині посріблених, ще недожатих піль щезає. І він почув те, що завжди, коли кликала його дорога — далекий печальний покрик сірого журавля, бо над головою й справді прошелестіли темні крила, а погук був розлогий, тужливий, а може, трохи й розпачливий. І дякові раптом здалося, бо страх ополоскав його стиснуте серце, що там, у покритому срібною пеленою полі, йдуть, розсипавшись у лаву, семеро чорних дядьків, які аж тепер доспіли в погоні за ним до цього села. І дяк Григорій Комарницький вирішив таки не чекати, поки мине ця залита молоком ніч, зайшов до школи, де бавилися, як уміли, школярі-сироти, і, не зважаючи на них та й не відповідаючи на їхні запитання, зібрав свою мантику,[7] поклав у неї книжки і лінійку, закинув мантику на плече і, знову-таки, не сказавши жодного слова здивованим школярам, виступив на ґанок, де поранило його очі яскраве місячне проміння. Але й від того не зворушився, а повільно потягся за срібним Змієм, що повів його із села в поле, але не в тому скерунку, де уявлювані ним, бовваніли семеро тіней чорних дядьків, а в тому, куди полетів, тужливо покрикуючи, сірий і понікуди смутний журавель.
Акт третій. Катастазис із кульмінацією
Змій — II
1
Але на цьому історія не закінчилася: просто з кону цього житейського театру зійшов головний герой. І це тому, як уже згадувалося, що його покинув одмінець, перекинувшись до Явдохи, а це значить, що коли в людині не поселено тієї загадкової істоти, то й актором на перші ролі вона бути не може. Відтак, виходячи із Решетилівки, дяк Григорій Комарницький ніби переходив із однієї площини в іншу, з головної дійової особи стаючи ніби другорядною, але це "ніби" вжито не випадково, бо й те не було завжди й постійно в подальшому дійстві, адже з кону до кінця не сходив — усе, що відбувалося далі, було таки міцно із ним пов'язане, хоча раніше, відбувши дійства в отих пташиних селах чи в Троянові, навіки покидав свої історії там, де вони творилися, отже, продовження вони не мали, залишалися хіба тіні у спогадах чи в образах чорних дядьків, розсипаних полем, що можна трактувати як симболи днів тижня, сім струн для грання чи якось інакше. А коли в історіях не було продовження, не було і Змія, з тіла якого, простягненого в просторі, цього разу видертися не зумів, а одмінця свого, який допомагав йому міняти личини чи машкари, бо торби тієї загадкової істоти вони й трималися, збувся. Чи додавало те йому печалі? Очевидячки ні, бо дяк Григорій Комарницький, судячи з його знаменитої пісні, був людиною веселою та легковажною, отож навіть трагічні події (наприклад, поламання комарем ніг та рук, коли шуря-буря зривала його з дерева життя) сприймав комічно чи іронічно, хоча це не заважало йому вряди-годи споліскуватися в теплій ріці душевної печалі, що він вряди-годи залюбки чинив.