СПРАВЕДЛИВІСТЬ
І
Коли дідусь був живий, ми щосуботи їздили до нього на ферму. З дому вибиралися відразу після обіду: я з Роскесом на передку брички, а дідусь, Кедді й Джейсон ззаду. Дідусь із Роскесом здебільшого розмовляли, коні ж тим часом шпарко бігли, бо то був найкращий запряг в усій окрузі. Вони шпарко бігли і по рівному, і деколи й на гору. А оскільки це відбувалося в пагористому північному Міссісіпі, то на декотрих крутіших узвозах до нас із Роскесом доносився дим від дідусевої сигарети.
До ферми було чотири милі. В гаю стояв довгий низький будинок, нефарбований, але в доброму стані, завдяки зусиллям Сема Фазерса, вмілого теслі з негритянського висілка. За будинком були стайні й коптильні, а ще далі — негритянські хатини, теж у доброму стані й теж завдяки Семові Фазерсу. До цього, власне, й зводилася вся його робота; і ще люди казали, що йому майже сто років. Він жив серед негрів, і білі вважали його за негра. Однак він був не негр — самі негри називали його покручем. Ось про це я й хочу розповісти.
Коли ми приїздили туди, Кедді та Джейсон ішли до струмка ловити рибу, і містер Стокс, управитель, посилав з ними хлопця-негра (бо Кедді була дівчинка, а Джейсон ще надто малий); але я з ними не ходив. Я йшов під повітку до Сема Фазерса, де він звичайно майстрував ярма чи колеса для фургонів, і щоразу приносив йому трохи тютюну. Тоді він відкладав роботу, натоптував люльку — він сам ліпив ті люльки з річкового глею, а цибухи робив з очеретини — і розповідав мені про давнину. Мова йогобула як у негра — тобто не самі слова, а спосіб їх вимовляти,— та й волосся теж. Але шкіра у нього була світліша, ніж у найбільш світлошкірого негра, а ніс, рот та підборіддя й зовсім не скидалися на негритянські. Та й постава його нічим не нагадувала підстаркуватого негра. Він був прямий, невисокий, присадкуватий, обличчя мав завжди стримане, наче весь час був думками хтозна-де — і тоді, коли працював, і коли з ним розмовляли, навіть білі, і коли сам розмовляв зі мною. І завжди воно в нього мало той самий вираз,—здавалося, нібито він один сидить десь на даху абощо і забиває цвяхи. Іноді він кидав роботу недокінченою на лаві, сідав і подовгу палив собі люльку. І не схоплювався знову до роботи, навіть якщо проходив містер Стокс чи й сам дідусь.
Отож я віддавав йому тютюн, він відкладав роботу, сідав, запалював люльку й заводив зі мною розмову.
— Оці негри,—сказав він якось,—вони називають мене дядько Покруч. А білі називають мене Сем Фазерс, тобто Сем Батьків.
— То це не справжнє твоє ім'я? — запитав я.
— Ні. Не те, що я мав у давнину. Я пам'ятаю. Пам'ятаю, що білого чоловіка я вперше побачив, коли був уже отакий, як ти зараз. То був торговець віскі, він щоліта приїздив до нас у селище. А ім'я мені дав сам Чоловік. Тільки він не назвав мене Сем Фазерс.
— Який це такий Чоловік? — здивувався я.
— Той, що володів селищем, неграми, а заразом і моєю матір'ю. Що володів усією навколишньою землею, яку одну я тільки й знав, поки не виріс. Він був ватаг племені чокто. Мою матір він продав твоєму прадідові. І сказав, що я можу й не йти з нею, коли не хочу, бо я тоді був уже майже дорослий. Ото він і дав мені ім'я, що по-індіанському означає Син Двох Батьків.
— Сип Двох Батьків? — здивувався я.— Хіба ж це ім'я? Так зроду нікого не називали!
— А мене колись називали. Ось послухай.
II
— Коли я підріс до такого віку, щоб розуміти розмови старших, то з уст Германа Коша мені довелося почути ось що. Він розповідав, що, повернувшись із Нью-Орлеана, Дум привіз із собою одну жінку. Він привіз усього шістьох чорних, хоч, казав Герман Кіш, вони й так мали в селищі чорних більше, ніж було для них роботи. Інколи для розваги вони цькували чорних собаками, як ото цькують лисиць, котів чи єнотів. А тоді Дум привіз із Нью-Орлеана ще шістьох чорних. Він казав, ніби виграв їх на пароплаві, тож хоч-не-хоч мусив забрати. Він зійшов з пароплава із тими шістьма чорними, а ще при ньому була велика скринька з чимось живим та золота коробочка якоїсь нью-орлеанської солі, така завбільшки, як золотий годинник. Герман Кіш розповідав, що Дум витяг з тієї скриньки з чимось живим щеня, скачав кульку хліба із дрібкою солі з золотої коробочки, дав кульку щеняті, і воно здохло.
Отакий був чоловік той Дум, казав Герман Кіш. Він розповідав, що коли того вечора Дум зійшов з пароплава, плащ його весь був розшитий золотом, і в нього було три золотих годинники, але, казав Герман Кіш, навіть через сім років Думові очі не змінилися. Він казав, що очі його лишилися такі самі, як і перед від'їздом, коли його ще не звали Думом, коли він, Герман Кіш і мій батько спали на одному сіннику й цілі ночі балакали, як то ведеться у хлопців.
Думове ім'я тоді було Ікемотубе, і по роду йому не належало стати Чоловіком, тобто ватагом племені, бо Чоловіком був брат Думової матері, а Чоловік мав власного сина, та ще й брата. Але навітьоді, казав Герман Кіш, коли Дум був не більший за іебе, Чоловік, бувало, подивиться так на нього та й мовить: "О сестрин сину, око твоє лихе, як око лихого коня".
Отож Чоловік не жалкував, казав Герман Кіш, коли Дум підріс і заявив, що їде до Нью-Орлеана. Чоловік на той час уже постарів. Раніше він залюбки і в ігри грав, і кидав підкови, але тепер любив уже тільки підкови кидати. Отож Чоловік не жалкував, коли Дум забрався, хоч він і не забував про нього. Герман Кіш казав, що коли щоліта приїздив торго* вець віскі, Чоловік розпитував у нього про Дума.
— Він тепер називає себе Девід Колікот,—казав Чоловік.— Але його ім'я Ікемотубе. Чи не доводилося тобі чути, що Девід Колікот утопився у Великій Річці або що його вбили білі люди у бійці в Нью-Орлеані?
Проте, казав Герман Кіш, ніхто нічого не чув про Дума, і так збігло сім років. Аж ось одного дня Герман Кіш і мій батько одержали від Дума списану паличку на знак того, щоб зустріти його на Великій Річці, бо на той час пароплав уже не піднімався на* шою річкою. Тобто пароплав ще був у нас на річці, але вже не міг рушити нікуди. Герман Кіш розповідав, що одного дня, коли стояла висока вода, років за три після Думового від'їзду, пароплав прийшов, заповз на мілину та там і сконав.