— Її важко назвати лагідною! — кинув Мегре.
— Вона знала кращі часи. Отже, ви розумієте, вона дуже вразлива… Зрозумівши, що я волів би приховати наш зв'язок…
— Він триває вже давно?
— Неповний рік… Для Марії це не так легко… У нас були досить тяжкі періоди…
Нарешті його погляд зупинився. Мегре простежив за ним і побачив позаду священика, що саме виходив з церкви. Він був певен, що очі графа і священика зустрілися; священик виявляв ознаки такого самого збентеження, як і граф де Сен-Ф'якр.
Мегре хотів поставити йому кілька запитань. Але священик з незграбним поспіхом вклонився в бік обох чоловіків і зник у дверях свого будинку.
— Він не схожий на сільського кюре…
Моріс не відповів. За хвилину крізь освітлене вікно вони побачили священика, який уже сидів за столом перед своїм сніданком, і служницю. Вона принесла йому кавник, що парував.
Діти з ранцями за плечима йшли до школи. Поверхня ставка посвітлішала й засріблилася.
— Чи зробили ви якісь розпорядження щодо…
— Щодо чого? — квапливо перебив комісара його співбесідник.
— Щодо похорону… Уночі хтось залишався біля покійниці?
— Ні! Про це йшла мова, але… Готьє вважає, що цього більше не роблять…
З боку замка долинуло тріскотіння двотактного двигуна. Незабаром з двору виїхав і помчав у напрямку Мулена мотоцикл; за кермом Мегре впізнав сина Готьє, котрого бачив учора. Він був у бежевому плащі й картатому кашкеті.
Моріс де Сен-Ф'якр не знав, що йому робити. Сісти в машину він не наважувався. А говорити з комісаром йому не було про що.
— Готьє роздобув сорок тисяч франків?
— Ні… Так… Тобто…
Мегре з цікавістю подивився на графа, здивований його розгубленістю.
— То знайшли гроші чи ні? Вчора мені здавалося, що тут не обійшлося без якогось хитрування. Бо, незважаючи на попередні позички під заставу й на борги, все одно можна дістати значно більшу суму…
Та Моріс мовчав. Він мав переляканий вигляд; хоча для цього, здавалося, не було ніяких підстав. І те, що він сказав, не мало жодного зв'язку з усією попередньою розмовою:
— Скажіть мені відверто, комісаре… Ви мене підозрюєте?
— В чому?
— Ви й самі знаєте… Я хочу знати…
— У мене не більше підстав підозрювати вас, ніж будь-кого іншого… — ухильно відповів Мегре.
Почувши це, його співрозмовник аж підскочив.
— Дякую!.. Коли так, то про це треба сказати людям. Розумієте?.. Інакше моє становище буде нестерпне…
— У який банк мають подати до оплати чек?
— У "Комтуар д'ескомт".
Якась жінка котила до кладки тачку з двома великими кошиками білизни. Священик походжав по кімнаті, читаючи грубий молитовник, але комісар був певний, що він час од часу кидає в їхній бік занепокоєні погляди.
— Я скоро прийду до вас у замок.
— Скоро?
— Так, дуже скоро.
Тепер Мегре не мав жодного сумніву: Моріс де Сен-Ф'якр остаточно втратив рівновагу. Він сів у машину, як приречений. А за вікном свого будинку стояв священик і дивився, як він від'їздить.
Мегре пішов до корчми, щоб принаймні пов'язати краватку. В ту хвилину, коли він наблизився до корчми, Жан Метейє вийшов з бакалійної крамнички. Він був у пальті, накинутому просто на піжаму. Вгледівши комісара, він переможно глянув на нього.
— Вам дзвонили?
Молодик відповів досить уїдливо:
— Мій адвокат прибуває о восьмій п'ятдесят.
До нього повернулась упевненість. Яйця здалися йому недовареними; він звелів їх доварити й чекав, тарабанячи пальцями по столу.
З віконця своєї кімнати Мегре бачив двір замка, спортивну машину Моріса де Сен-Ф'якра, який, здавалося, не знав, що йому робити. Чи не хоче він піти до села пішки?
Комісар квапливо одягся і за кілька хвилин прямував уже до замка. Неподалік від церкви він здибав графа.
— Куди це ви йдете? — запитав Мегре.
— Та нікуди! І сам не знаю…
— Може, захотіли помолитися?
Граф зблід, немовби ці слова ховали в собі якийсь таємничий і жахливий зміст.
Моріс де Сен-Ф'якр не був створений для таких випробувань, хоч зовні виглядав дужою, повною сил людиною, спортсменом із залізним здоров'ям. Та той, хто добре придивився б до графа, помітив би в ньому щось тендітне.
В його руках майже не відчувалось енергії. Сен-Ф'якр, безперечно, провів безсонну ніч і тому здавався тепер украй стомленим.
— Ви вже наказали замовити жалобні повідомлення?
— Ні.
— Але ж члени вашої родини… сусідні поміщики…
Граф скипів:
— Вони все одно не приїхали б! Ви й самі це розумієте! Раніше — так! Коли ще жив мій батько… В сезон полювання в замок приїздило до тридцяти гостей одночасно, жили в нас цілими тижнями…
Мегре знав це краще, ніж будь-хто, бо хто ж, як не він, коли влаштовували лови, любив одягати білу сорочку нагонича!
— Відтоді… — І Моріс знизав плечима, що мало означати: "Занепад… інтриги… капості".
По всій окрузі Беррі, напевно, пішла чутка про божевільну графиню, яка кинула тінь на останні роки свого життя історіями з цими секретарями! А тут іще ферми, що їх селяни купували в неї одну за одною! І синочок, що робив дурниці в Парижі!
— Як ви гадаєте, чи можна поховати її завтра?.. Розумієте?.. Краще, щоб ця ситуація тривала якомога менше часу…
Повз них повільно проїхав віз із гноєм. Важкі колеса, здавалося, кришили брук на дорозі. Був уже день, ще похмуріший, ніж учора, але не такий вітряний. Мегре здаля впізнав Готьє, який ішов через двір і, здавалося, мав намір підійти до нього.
І тут сталося щось незрозуміле.
— З вашого дозволу… — сказав своєму супутникові комісар і швидко попростував до замка.
Непройшовши й ста метрів, він озирнувся. Моріс де Сен-Ф'якр стояв на порозі будинку, де жив священик. Він уже, певно, подзвонив, та, зрозумівши, що його помітили, квапливо пішов геть, не чекаючи, поки йому відчинять.
Граф ішов навмання. Вся його поведінка свідчила про те, що він чимось занепокоєний. Комісар наблизився до управителя, який, побачивши, що Мегре сам іде до нього, зупинився й чекав його з зарозумілим виглядом.
— Чого вам треба?
— Нічого особливого. Ви знайшли для графа сорок тисяч франків?
— Ні? Хотів би я побачити того, хто знайде їх у цілій окрузі! Адже всі знають, чого вартий його підпис.
— То що ж робити?
— Хай викручується, як знає! Це мене не обходить!
Граф де Сен-Ф'якр повернувся на замкове подвір'я. Видно було, що він хоче щось зробити, та з якоїсь причини це здається йому неможливим. Нарешті, зважившись, він наддав ходи й підійшов до них.