— Куди він поїхав?
— Та до Мулена ж! Він майже городянин. Працює в банку…
На вулиці знов почали з'являтися люди, дехто просто гуляв, дехто йшов на цвинтар.
Мегре хилило на сон. Він почував себе страшенно стомленим. І не лише тому, що встав о пів на шосту, що промерз до кісток.
Його гнітила передусім сама обстановка, трагедія в графському замку глибоко вразила його особисто. Йому зробилося моторошно.
Так, моторошно! Він навіть гадки не мав, що знову опиниться в рідному селі за таких обставин. Батькова могила з почорнілим каменем; до того ж йому заборонили курити на цвинтарі!
Жан Метейє грав свою роль. Він знав, що за ним стежать, і їв, намагаючись зберегти спокій, ба навіть презирливо посміхатись.
— Чарочку спиртного? — запропонувала йому Марі Татен.
— Дякую, спиртного я не п'ю…
Він був добре вихований. Принаймні прагнув показати своє добре виховання за будь-яких обставин. У корчмі він обідав з такими ж вишуканими манерами, як і в замку.
Пообідавши, Метейє запитав:
— У вас є телефон?
— Ні, але навпроти є автомат…
Він перетнув вулицю, зайшов до бакалійної крамнички, яку тримав церковний сторож і де встановили автомат. Певно, дзвонив кудись далеко, бо з корчми видно було, як він чекає, поки його з'єднають з абонентом, і курив одну за одною цигарки.
Коли він повернувся до корчми, селяни вже пішли. Марі Татен мила склянки, знаючи, що вечірня привабить до неї нових відвідувачів.
— Кому ви дзвонили? Зважте, що я можу про це й так дізнатися…
— Своєму старому в Бурж. — Голос його був сухий, задирливий. — Я попросив його негайно прислати до мене адвоката.
Він нагадував кумедну моську, що вищиряє зубки ще до того, як її хтось зачепить.
— Ви певні, що маєте підстави непокоїтися?
— Я просив би вас не звертатися з жодним запитанням, поки не приїде мій адвокат. Я дуже шкодую, що поблизу немає іншої корчми.
Чи почув він, що буркнув комісар, ідучи від нього?
— Кретин!.. Смердючий кретин!..
Марі Татен, сама не знаючи чому, боялася лишатися з Жаном Метейє наодинці.
* * *
Весь цей день був якийсь безладний. Все було непевне. мабуть, тому, що ніхто не був спроможний збагнути хід подій.
Згорбившись, у своєму важкому пальті Мегре блукав по селу. Його бачили то на майдані коло церкви, то біля замка, де одне по одному засвічувалися вікна.
Швидко сутеніло. Церква була яскраво освітлена, вщерть виповнена звуками органа. Дзвонар зачинив цвинтарні ворота.
То тут, то там у темряві гомоніли люди. Ніхто не знав, чи можна зараз піти віддати небіжчиці останню шану. Двоє чоловіків пішли перші, і їх зустрів дворецький, який теж не знав, що йому робити. В холі не було таці для візитних карток. Кинулися шукати Моріса де Сен-Ф'якра, щоб спитати його поради, але росіянка сказала, що він пішов подихати свіжим повітрям.
Вона лежала одягнена на ліжку й курила цигарки з картонним мундштуком.
Тоді слуга впустив людей, байдуже махнувши рукою.
Це послужило сигналом. Виходячи з вечірні, люди півголосом радились одне з одним:
— Та що ви, дядько Мартен і молодий Бонне вже пішли туди!
Потроху всі потяглися до тьмяно освітленого замка, утворивши довгу чергу. Замок був погано освітлений. Селяни проходили довгим коридором, ведучи за руки дітей, і їхні постаті одна по одній пропливали за кожним вікном. Дітей смикали за руку, щоб вони поводили себе тихо. Сходи, потім коридор на другому поверсі, нарешті покій, куди вони потрапили вперше в житті.
Там не було нікого, крім графининої покоївки. Вона з жахом дивилася на цю навалу. Люди хрестили небіжчицю самшитовою гілкою, вийнявши її з свяченої води. Найхоробріші глухо шепотіли:
— Кожен сказав би, що вона спить!
— Що не кажи, легка смерть… — докидали інші.
Потім ноги човгали по паркету, що розсохся й пожолобився. Рипіли сходи. Чутно було приглушене:
— Тсс!.. Міцніше тримайся за поручень…
Куховарка, що визирала з кухні в підвалі, бачила лише ноги тих, хто виходив.
Моріс де Сен-Ф'якр повернувся до замка саме в ту хвилину, коли дім зазнав цього нашестя. Він приголомшено дивився на селян. А ті, в свою чергу, запитували себе, чи не повинні вони йому щось сказати. Граф обмежився тим, що мовчки привітався до них і квапливо щез за дверима кімнати, звідки одразу ж долинула його розмова з Марією Васильєвою англійською мовою.
Мегре був у церкві. Паламар з гасником у руці переходив від свічки до свічки. Священик перевдягався у ризниці.
Праворуч і ліворуч були сповідальні з зеленими завісками, що мали ховати грішників від поглядів сторонніх. Мегре пригадав ті часи, коли його голова не діставала до завіски, і тому він не міг за нею сховатися.
За його спиною дзвонар, що не бачив його, зачиняв важкі двері, грюкав засувами.
Аж тоді комісар поминув неф і зайшов до ризниці, здивувавши священика своєю появою.
— Пробачте, панотче! Передусім я хотів би запитати вас про одну річ…
Він бачив перед собою серйозне священикове обличчя з правильними рисами, очі його, здавалося, гарячково палали.
— Вранці сталося щось незбагненне. Графинин молитовник, що лежав на її ослінчику, раптово зник, і його знайшли під накидкою вашого служки, отут у ризниці…
Тиша. Чути було лише приглушені кроки паламаря по килиму в церкві та стукіт дзвонаревих підборів, що йшов до бічних дверей.
— Тільки четверо мали змогу… Прошу вас вибачити мені… Служка, паламар, дзвонар і… я!
Голос священика був спокійний, обличчя освітлене лише наполовину рухливим вогником свічки. З одного кадила до стелі вилася тоненька цівка блакитного диму.
— Тобто?..
— Це я взяв молитовник і приніс його сюди, сподіваючись…
Коробка з облатками, чаші для причастя, двоголосий дзвінок — усе було на своєму звичному місці, як і тоді, коли малий Мегре був церковним служкою.
— Ви знали, що було в молитовнику?
— Ні!
— В такому разі…
— Я прошу вас, пане Мегре, не задавати мені більше запитань. Таємниця сповіді…
Мимовільна асоціація думок. Комісарові пригадалися уроки закону божого. В пам'яті виринув образ Епіналя — такий, яким він закарбувався йому, коли старий кюре розповідав історію середньовічного священика, що волів аби йому вирвали язика, аніж він має зрадити таємницю сповіді. Образ був такий чіткий, наче від часу розповіді не минуло тридцять п'ять років.