Я провів ще один день, розпитуючи в'язнів про злочини, які вони скоїли, і про докори сумління, які їх картають. Моралісти намагаються переконати нас, що це одна із наймогутніших сил, притаманна людській природі. Тепер, коли здоровий глузд і жаль погодилися вважати за пекельний вогонь ненависного міфу, багато добропорядних людей вбачають у совісті найважливіший застережний захід, який допомагає людству жити праведно. Шекспір писав, що совість робить з усіх нас боягузів[9]. Романісти і драматурги описали муки лихих людей; вони живо зобразили їх страждання, їх безсонні ночі; вони відобразили, як докори сумління отруюють утіху, аж поки життя не стає таким нестерпним, що викриття і покарання сприймаються як довгоочікувана розрада. Мені було цікаво, що саме з усього цього було правдою. Моралісти мають особисті цілі; вони повинні створити свій тип моралі. Вони думають, що коли повторюватимуть одне й те ж досить часто, то люди повірять у це. З них станеться — бажане сприймати за дійсне. Вони кажуть нам, що плата за гріх — смерть[10]; ми дуже добре знаємо, що так не завжди буває. А щодо белетристів, драматургів і романістів, якщо вони вже знайшли відповідну тему, то йтимуть до кінця, не замислюючись над тим, наскільки це відповідає реаліям життя. Певні твердження про людську природу стають ніби власністю всього загалу, і таким чином вважаються очевидними. Подібно до цього живописці століттями малювали тіні чорними кольорами, і так було, допоки імпресіоністи не поглянули на все неупередженим поглядом, і не зобразили тіні так, як бачили, і тоді ми дізналися, що тіні бувають і кольоровими. Інколи мені спадало на думку, що, можливо, совість — ознака найвищого внутрішнього розвитку, яка притаманна лише тим, чиї чесноти були настільки видатними, що навряд чи вони могли вчинити щось таке, за що вони могли докоряти собі. Загальновідомо, що вбивство — це найстрашніший злочин, і саме вбивця більше за всіх злочинців має страждати від докорів сумління. Нас запевняють, що жертви вбивці переслідують його у нічних жахах, і згадки про страхіття свого вчинку картають його душу вдень і вночі. Я не міг не скористатися нагодою, аби не дослідити цей феномен. Я не наполягав би, якби зіткнувся зі стриманістю чи стражданням, але жодному в'язневі не були притаманні такі почуття. Дехто із в'язнів говорив, що за певних обставин вони знову вчинили б саме так. Несвідомі детерміністи[11], вони, здавалося, розглядають свій вчинок як вчинок, визначений долею, яку вони не в змозі контролювати. Але виявилося, що дехто думав, ніби їх злочин вчинив хтось інший.
"Молодий був, дурний",— говорили вони легковажно із зухвалою посмішкою.
Інші розповідали мені, що якби вони знали, яким буде покарання, то, напевно, втрималися б. У жодного з них не було жалю до людини, яку вони насильно позбавили життя. Мені здалося, що вони мають не більше почуттів до особи, яку вбили, ніж мали б до поросяти, чиє горло перерізали задля діла. Вони не лише не відчували жалю до своєї жертви, а навіть були схильні гніватися на неї, бо та була причиною їхнього ув'язнення в цій далекій країні. Лише в одному чоловікові я таки знайшов щось, що можна було б назвати совістю, його історія настільки вирізнялася, що, вважаю, вона варта того, щоб я її переповів. Саме в цьому випадку докори сумління стали мотивом злочину. Я звернув увагу на номер чоловіка, виштампуваний на грудях рожево-білої сорочки його тюремної уніформи, проте забув. У будь-якому разі це не має ніякого значення. Я так і не дізнався його імені. Він не сказав мені, а я й не хотів знати. Зватиму його Жан Шарвен.
Я зустрівся з ним, коли вперше відвідав табір з комендантом. Ми йшли по внутрішньому дворику, навколо якого були камери, не камери для покарання, а окремі камери, які надаються на прохання в'язнів за хорошу поведінку. Їх завжди потребують ті в'язні, котрим не до вподоби перебування у загальних камерах. Більшість із цих камер були порожніми, тому що їх мешканці займалися різною роботою. Жан Шарвен працював у своїй камері: він писав за маленьким столиком при відчинених дверях. Коли комендант покликав його, він вийшов. Я зазирнув у камеру. Я побачив гамак з брудною сіткою від москітів; збоку стояв маленький стіл з необхідними речами: помазок[12], бритва для гоління і лезо, щітка для волосся, і дві-три пошарпані книги. На стінах висіли фотографії людей респектабельної зовнішності і картинки з ілюстрованих видань. Він сидів на ліжку й писав, і на столі, за яким він писав, було повно паперів. Якщо я не помиляюся, це були рахунки. Він був вродливим чоловіком, високим і худорлявим, з ясними темними очима і чіткими рисами обличчя. Перше, на що я звернув увагу, то це його гарне довге хвилясте від природи темно-каштанове волосся. Це відразу ж виокремлювало його серед решти в'язнів, чиє волосся було коротко підстрижене, але підстрижене так погано, що надавало їм небезпечного вигляду. Комендант поговорив з ним про якусь офіційну справу, а потім, коли ми виходили, приязно додав:
— Я бачу твоє волосся добре відростає.
Жан Шарвен зашарівся і посміхнувся. В нього була приємна посмішка.
— Потрібен ще деякий час, аби воно стало таким, як і раніше.
Комендант відпустив його, і ми попрямували далі.
— Гарний хлопець,— сказав він.— Він з бухгалтерського відділу, тому ми дозволили йому відпускати волосся. Він задоволений.
— За що він тут? — запитав я.
— Він убив дружину. Проте йому дали лише шість років. Розумний і хороший працівник, він не зламається. Він походить з досить пристойної сім'ї і має гарну освіту.
Я більше не думав про Жана Шарвена, але наступного дня випадково зустрів його на дорозі. Він ішов мені назустріч. Він ніс чорний портфель, і якби не рожево-білі смуги його уніформи і не потворний солом'яний капелюх, що прикривав його гарну шевелюру, його можна було б прийняти за молодого адвоката, що прямував до суду. Він йшов неквапливою ходою і мав, на мій погляд, вишукані манери. Він упізнав мене і, знявши капелюха, привітався. Я зупинився, і для того, щоб аби що-небудь сказати, запитав його, куди він прямує. Він сказав, що несе якісь папери з офісу губернатора до банку. Вираз його обличчя був щирим, а очі, його, справді, прекрасні очі, випромінювали добро. Я припустив, що сила його юності була такою, що зробила його життя, незважаючи на обставини та оточення, більш ніж терпимим, і навіть приємним. Ви сказали б, що перед вами молодий безтурботний чоловік.