Сен-Лоран де Мароні[1] — гарненьке містечко. Охайне та чисте. З міською ратушею та судом, якими пишалися б багато міст Франції. Розкішні дерева вздовж широких вулиць створюють тут приємну тінь. А будинки мають такий вигляд, ніби їх щойно пофарбували. Більшість з них розташовані в маленьких садочках, де ростуть пальми та кущі лісового полум'я[2]; канни[3] пишаються своїми яскравими кольорами, а кротони[4] — різноманітністю; щедро буяє пурпурна і червона бугенвілія[5], а елегантний гібіскус[6] простягає свої пишні шати з манірною щедрістю. Сен-Лоран де Мароні — центр французьких виправних поселень у Гвіані, і за сто ярдів від пристані, де ви сходите на берег,— стоять великі ворота тюремного табору. Оці гарненькі будиночки у тропічних садках — місце, де мешкають тюремні службовці, проте якщо вулички тут ошатні та чисті, то в цьому заслуга лише засуджених, котрі доглядають за ними. Якось, прогулюючись з випадковим знайомим, я зустрів молодого чоловіка у солом'яному капелюсі сферичної форми і в рожево-білій смугастій уніформі в'язня, який просто стояв на узбіччі з мотикою.
— Чому ти байдикуєш? — запитав його мій супутник.
Чоловік презирливо знизав плечима.
— Он бачите травинку,— відповів він.— У мене є двадцять років, аби викорчувати її. Встигну.
Сен-Лоран де Мароні — це центр купки таборів для каторжників. Торгівля в ньому залежить саме від них; крамниці тут тримають китайці, а їх постійні покупці — охоронці, лікарі та службовці, взагалі люди, які так чи інакше пов'язані з каторжними поселеннями. Вулички тут тихі та безлюдні. Якщо ви проходите повз засудженого з портфелем під рукою, ви розумієте, що він працює в адміністрації тюрми, або повз іншого з корзиною — він слугує в чиємусь будинку. Інколи ви можете зустріти і маленьку групку під вартою; хоча частіше можна побачити, як в'язні йдуть до або з тюрми без охорони. Ворота тюрми відчинені цілий день, і засуджені вільно снують туди-сюди. Проте якщо ви бачите чоловіка не в тюремному одязі,— можливо, це звільнений, якому належить провести багато років у колонії, бо він не здатен знайти місце роботи деінде і ледве животіє, нализавшись міцного рому під назвою тафія.
У Сен-Лоран де Мароні є готель. Там я й харчувався. Незабаром я знав в обличчя його постійних відвідувачів. Вони заходили і сідали за свій маленький столик, мовчки їли і виходили. Готель утримувала мулатка, а її чоловік, колишній засуджений, був єдиним офіціантом. Губернатор колонії, мешканець Кайєну[7], запропонував мені своє власне бунгало, де я й спав. За ним наглядав араб похилого віку. Він був відданим мусульманином, інколи протягом дня я чув, як він молився. А комендант тюрми відрядив до мене ще одного засудженого, який застеляв ліжко, доглядав за кімнатами і виконував мої доручення. Обидва отримали довічне ув'язнення за вбивство; комендант сказав мені, що я можу повністю їм довіряти, бо вони були справді чесними, і я без сумніву міг залишати будь-які речі. Проте не маю наміру приховувати від читача, що вночі, лягаючи спати, я замикав двері і зачиняв жалюзі. Звісно, це було смішно, але так мені було спокійніше.
Я прибув з рекомендаційними листами, і як губернатор тюремного поселення, так і комендант табору в Сен-Лоран де Мароні робили все належне, аби мій візит був приємним і продуктивним. Я не буду оповідати про все, що почув і побачив тут. Я не репортер. Це не моя справа обвинувачувати чи захищати систему, яку французи вважали за потрібне застосовувати щодо своїх ув'язнених. Крім того, зараз цю систему засуджують і невдовзі в'язнів не відправлятимуть до Французької Гвіани, де вони страждатимуть від кліматичних хвороб, працюватимуть у малярійних джунглях, куди посилають багатьох терпіти численні приниження, втрачати надію, гнити та помирати. Мушу визнати, що я не побачив фізичної жорстокості. З іншого боку, я не бачив жодного намагання зробити із злочинця до завершення терміну ув'язнення справжнього громадянина. Я побачив, що нічого не робиться для покращення його моральних якостей. Я нічого не чув про заняття, які можна було б відвідати ув'язненому, аби поліпшити свої знання: я нічого не чув про організаційні заходи, які могли б розважити. Я не бачив бібліотеки, де можна було б брати книжки для читання після закінчення робочого дня. Я був свідком ситуації, яку могла здолати лише людина з твердим характером. Я бачив нелюдську жорстокість, від якої всі, за винятком одного або двох, впадали в апатію й відчай.
Усе це мене не стосувалося. Марно мучити себе стражданнями, які не можна полегшити. Моя мета — розповісти історію. Наскільки мені відомо, не можна бути надто обізнаним щодо людської природи. Можна бути певним лише в тому, що вона ніколи не перестане дивувати вас. І коли я подолав оте збентеження, подив і жах, викликані моїм першим візитом до тюремного табору, я подумав про те, що там були певні справи, які мені слід розплутати. Я повинен повідомити читачеві, що в Сен-Лоран де Мароні три чверті в'язнів засуджені саме за вбивство. Інформація ця неофіційна, і можливо, я дещо перебільшую; але у кожного в'язня є своя маленька книжка, в якій записано його злочин, судовий вирок, покарання і загалом усе, що керівництво табору вважає за потрібне занотувати; саме переглянувши значну кількість таких записів, я зробив свої власні висновки. Я пережив щось на кшталт шоку, коли зрозумів, що в Англії більшість цих чоловіків, яких я бачив, як вони працюють у майстернях, байдикують на верандах своїх загальних помешкань або вештаються вулицями, були б страчені. Всі вони були не проти розповісти про те, що вчинили, і я провів майже цілий день, розпитуючи про злочини, скоєні через кохання. Я хотів знати достеменно, яким був мотив, що примусив чоловіка вбити свою дружину чи дівчину. В мене було відчуття, що ревнощі і душевна рана — це, можливо, ще не мотив, аби усе розповісти. Я почув якісь чудернацькі відповіді, а серед них таку, якій, на мою думку, не бракувало гумору. Її розповів чоловік з теслярні, який перерізав горлянку своїй дружині. Коли я запитав його, чому він так вчинив, він відповів, знизавши плечима: "Manque d'entente"[8]. Його легковажний голос якнайкраще пояснив це: ми не зійшлися характерами. Я не міг не зауважити, що якби чоловіки вважали це достатньою причиною для вбивства своїх дружин, жіноча смертність була б шокуючою. Але, поставивши величезну кількість запитань багатьом чоловікам, я дійшов висновку, що в основі майже всіх цих злочинів криється економічний мотив. Вони вбивали своїх дружин чи коханок не лише з ревнощів, а також через брак грошей в своїх гаманцях. Адже жіноча зрада бувала інколи причиною фінансової втрати, і саме це штовхало чоловіка на відчайдушний крок; або він вбивав, бо потребував грошей для задоволення своїх інших примх, а його жертва була перешкодою на шляху до цього. Я не стверджую, що чоловік ніколи не вбиває свою дружину через нерозділене кохання чи знеславлену честь, я лише пропоную своє спостереження щодо декількох виняткових випадків, які проливають світло на людські вади. Проте я не наважуся робити з цього узагальнення.