Аж якось Надя сама заговорила про це.
Ми лежали в ліжкові, притулившись одне до одного, а над нами ще ритмічно погойдувався гарячим шепотом пронизаний морок. У ньому ще лунали Надині схлипування, стогін. Морок поволі І гортався, опадав на холодну підлогу, червоне світло від нічника омивало розпашілі наші тіла. Ми лежали не рухаючись, без думок, без бажань, спустошені солодкою втомою, коли Надя зненацька шелася на лікоть, схилилася наді мною. її довге волосся впало мені на обличчя, а невеликі й тугі, як у незайманої дівчини, груди сяйнули мені прямо у очі.
— Коли твоя приїжджає?
— В неділю, — відповів неохоче. Мені чомусь було неприємно, коли вона згадувала мою дружину.
— І ти її підеш зустрічати?
— Піду. Вона ж із дочкою.
— Підеш чи побіжиш?
— Піду... Яке це має значення. —Ая?
— Що ти?
— Що я маю робити? Може, ти й мене візьмеш із собою? Мене так і підкинуло:
— Ти що, здуріла? Ти розумієш, що ти говориш?
— Так не візьмеш?.. Я так і знала.
Вона звелася, стала вдягатись.
— Ти куди? — спитав ошелешено.
— Піду до подруги. — Вона саме надягала сорочку.
— До якої подруги?
— До подруги. Сьогодні вона іменинниця. —Ая?
— А ти йди додому. Тобі ж треба готуватись до зустрічі з нею.
— Ну, Надю, годі жартувати! — Я ще не вірив, що це — серйозно.
— А я не жартую. — Надя вже надягала блузку. — Треба ж мені відвідать подругу.
— А мені що накажеш робити?! — вже вигукнув я.
—Ати теж збирайся. Не можу ж я тебе лишити в квартирі. — Сказано було таким тоном, наче від мене можна було чекати всього.
Ображений, я теж звівся з ліжка. Одягнувся, взувся, надяг пальто, шапку:
— До побачення.
— До побачення. — Надя навіть не глянула на мене.
Обернувшись до дзеркала, підводила червоною помадою губи.
Я щосили грюкнув дверима (грюкнув подумки), швидко спустився донизу. Сніг сердито рипів під ногами, крижаний східняк обпікав обличчя. Було темно, непривітно, безлюдно.
У ту ніч я майже не спав. Пробував утішитись думкою, що я ж сам цього хотів, що маю тільки радіти цьому, а радості чомусь не було. Зарившись обличчям у темну подушку, я у відчаї думав: "Господи, хоча б швидше приїжджала дружина!" Такий був одиноко-нещасний. У квартирі було як ніколи тоскно та холодно.
А наступного дня, по роботі, пересилив себе і обійшов трамвайну зупинку біля поштамту. їхав потім у переповненому трамваї, і весь час здавалося, що Надя стоїть поруч.
І знову ніч: одинока, темна, безрадісна.
Як мені її бракувало!
Другого дня не витримав: ледь дочекався кінця лекції, побіг до поштамту. І ще здалеку побачив Надю.
— Привіт! — видихнув я.
— Привіт!
Привіталася так, наче між нами нічого й не сталось. Взяла під руку, міцно притислась. Не поцікавилася навіть, чому я вчора не прийшов. Дивилася щасливо на мене, а губи її були розтулені, як для поцілунку.
— Поїхали?
— До тебе?
— До мене.
І в ту ніч як ніколи була ласкава зі мною. Потім, коли ми лежал и знесилені, вона спитала:
— Хочеш, я тобі щось скажу?
— Кажи, — розклеїв я губи.
Поринав у легку ту дрімоту, коли все починає пливти-шшвти, ледь погойдуючись, а повіки стають все важчими й важчими.
Надя припала до мене, дмухнула в скроню, перебрала волосся, обкрутила довкола пальця.
— А ти не будеш сердитись?
— Чого б це я мав сердитись? — Слова народжувались мляві, язик ледь повертався. Сон уже по-справжньому брався за мене.
Вона ж притислася ще міцніше, прошепотіла на вухо:
— Я стану матір'ю. Матір'ю?..
Це слово ковзнуло по сонній свідомості, не лишивши жодного сліду. Знову став поринати в дрімоту, але Надя вже нетерпляче мене торсонула:
— Та ти мене слухаєш?
— Ну, — розтулив важкі повіки. Потягнувся, став позіхати.
— У нас буде дитина!
Сон з голови наче вимело. Я так і застиг із розтуленим ротом.
— Яка ще дитина?
Вже сидів, відкинувши ковдру, хоч не пам'ятаю, коли мене підхопило.
— Отакенька, — показала Надя. — Гарненька-гарненька. І дуже схожа на тебе.
— Хто це тобі сказав?!
— Не кричи, бо злякаєш, — застерегла Надя таким тоном, наче те немовля вже лежало поруч із нами. Провела пестливо по жи-іюту, сказала замріяно: — Ми будемо щодня приходити до тебе... Зустрічатимем татка...
Перед моїм зором враз постала жахлива картина: інститут, широкі сходини, заповнені викладачами й студентами, і Надя назустріч, з немовлям на руках... Як дві краплі води схожим на мене...
— Коли ти встигла?
— Встигла, миленький, встигла. Хіба з тобою не встигнеш! Ось дай сюди руку, поклади на живіт.
Я відсмикнув руку так, наче вона пропонувала притулити її до розжареної сковороди. При думці, що там ворушиться зараз щось схоже на пуголовка, при одній лише думці про це мене всього так і пересмикнуло. Бажання будь-що позбавитись цієї істоти з такою силою оволоділо мною, що я знову не витримав і закричав:
— Роби аборт!.. Чуєш, аборт!..
—Аборт? — похитала головою Надя. — Ні, милий, оцього я якраз і не збираюсь робити. Я весь час хотіла мати дитину. Не забувай, що мені скоро вже тридцять років... Та чого ти так переживаєш? Ти ж все одно не любиш свою половину...
— Звідки ти знаєш?
— Інакше ти б не ліг до мене в постіль. В перший же вечір. Забув?.. Тихо-мирно розведетесь, і перейдеш жити до мене.
Так ось що в її голові!
Притьмом зсунувся з ліжка, став натягати штани. Руки трусились, нога ніяк не пролазила в холошу. Надя з видимою цікавістю спостерігала за моїми потугами, потім сказала:
— І довго ти будеш терзати сорочку?
Жбурнув сорочку, ухопив штани. Коли вже одягнувся, вона запитала:
— Ти мене хоч поцілуєш на знак вдячності? Чорт!.. Чорт!..
Біг порожньою вулицею, давав собі клятву більше не стрічатися з нею. У душі не вірив, що вона завагітніла. Не хотів вірити!.. Надя мовчала цілісінький тиждень.
За цей тиждень повернулася дружина з дочкою, а я збувся золотого годинника.
Годинник цей був подарований мені на тридцятиліття. Моєю ж дружиною. Зняла майже всі гроші з ощадної книжки (збирала на цигейкову шубу — кількарічну мрію свою), купила годинник, віднесла до гравера. Той вирізьбив напис: "Тридцять років найдорожчому". Я цей годинник дуже беріг, навіть коли заводив, то ледь торкався коліщатка, щоб не пошкодити, і от мусив розстатися: іншого виходу не було. До приїзду дружини мав покласти на місце оті сто карбованців, що на костюм, та ще заборгував понад сотню: щодня тратив десятку, як не більше. Надя дуже любила мускатне шампанське (пляшка сім п'ятдесят), плюс півкілограма найдорожчих шоколадних цукерок ("Грильяж у шоколаді", "Ану відбери!"), хоч ми їх і не поїдали усі, але купувати двісті чи триста грамів було якось незручно. Отак і незчувся, як втратив більше соі ні карбованців, позичених до зарплати, і треба було їх терміново піддавати, тож як не шкода було, а довелося позбутись годинника. І брехати дружині, що вкрали в трамваї: зрізали з руки, не помітив і коли.