Тож я з великою долею скепсису почав читати рукопис Дзю-би. І мушу зізнатись, що скепсис мій розвіявся з перших же сторінок.
Написано було здорово, якщо не геніально. Я давно не стрічав такого ясного викладу думок, такої відточеної публіцистики. Хоча я багато з чим був не згоден, подумки вступав у суперечку.
Мені, наприклад, був незрозумілий той біль, що просвічувався у кожній фразі, на кожній сторінці. Ну, зникає українська мова, закриваються українські школи, батьки-українці віддають своїх дітей тільки в школи російські. То що ж тут страшного? Яка тут трагедія? Хіба людина помре од того, що зречеться рідної мови? Вона продовжує жити, як і жила, і світ не меркне їй в очах від того, що користується мовою великого народу, який об'єднав довкола себе всі інші народи...
А все ж... А все ж... У мене весь час було таке відчуття, наче мене б'ють по щоках. Навідліг. Долонь не жаліючи. Наче я особисто був винен у тому, над чим так побивався автор.
Що ж тоді казати про юні душі, до рук яких попаде страшний оцей рукопис, коли й мене, смаленого вовка, пропекло до живого! Правду сказав мій шеф: вибухівка. Страшна вибухівка...
Цікаво, сидить уже цей Дзюба чи й досі гуляє на волі?..
Дочитав пізно вночі.
І не міг заснути майже до ранку.
Страшна правда стала поруч з моєю правдою, такою милою й затишною, такою до мене прихильною. І погрожувала її розтоптати. Вирвати мене із звичайного плину життя, зламати все, чого я досягнув, чого з таким трудом добивався, пожбурити в таке жахне невідоме, що наперед зупинялося серце.
Ні-ні, це не для мене!.. Образливо, гірко, але не для мене... Інші... Хай інші... Хай той же Дзюба... Я не належу до тих божевільних, що кидають все і йдуть на тортури. У мене жінка й дитина... До того ж я маю виховувати молоде покоління — майбутнє тієї ж України. Це — моє покликання. А не боротьба, та ще й безнадійна.
Накапав валокардину і заснув десь аж під ранок.
Кілька днів я носив на роботу той рукопис, приглядаючись, кому його дати. Дівчат я відкинув одразу: язиката ця публіка не в с промозі втримати жодної таємниці. Хлопці теж здавалися мені не дуже надійними: молодь — що від неї ждати. Хотів уже прокрастися тихцем до порожньої аудиторії та й покласти цей рукопис так, щоб хтось обов'язково знайшов, та одразу ж передумав. Де гарантія, що переляканий студент не однесе його в деканат, замість того і цоб пустити читати по колу? А крім того, мені потрібен зворотний зв'язок, адже я повинен простежити, як цей рукопис вплине на молодь, наскільки вона стійка до бацил українського буржуазного націоналізму. Тож повинен відшукать юнака, який не тільки умів би тримати язика за зубами, а й повністю мені довіряв би.
Врешті я зупинив свій вибір на студентові першого курсу Сашкові Ткачеві.
Сашко був селюк селюком, від нього й досі пахло селом. Від його благенького костюмчика, нечищених черевиків, з яких, зда-с ться, ще не поспадали шматочки чорнозему, що по ньому він ходив у своєму селі. Серед студентів він здавався наймолодшим, зовсім ще дитиною, в нього були такі довірливі очі, що мені ставало аж незручно, коли він дивився на мене. Сидить в першому ряду і не зблимне протягом усієї години: ловить кожне слово твоє, як молитву.
Він став особливо горнутись до мене після того, як я виголосив оті три фрази, продиктовані шефом. Пас мене очима, підстерігав у коридорі, коли я йшов на лекцію.
— Ти кого тут вартуєш? Ану киш на місце! — говорив я йому жартома, і він, щасливий, біг поперед мене до аудиторії.
Тож мені жалко було цієї дитини, мені страх не хотілося підставляти його, але що мав робити? Кому, окрім нього, довіритись?
Вибрав відповідну хвилину і, відвівши набік, спитав, чи не хоче він познайомитись з однією цікавою роботою.
Він так і спалахнув:
— Вікторе Андрійовичу, з радістю!
— Зачекай, не кричи, — оглянувсь я сторожко. І, стишивши голос, продовжував: — Це дуже небезпечна робота. Через неї можуть бути великі неприємності.
— А я не боюся!
"Дитино-дитино, що ти знаєш... Він не боїться!"
— Неприємності можуть бути не стільки тобі, скільки мені. Хто дав почитати?.. Розумієш?
— Розумію, Вікторе Андрійовичу. Я її прочитаю й верну вам одразу ж. Клянусь, ніхто не побачить!
Саме це мене найменше влаштовувало. Я ж мав дослідити, як ця робота сприйматиметься студентською масою.
— Показати її то ти можеш. Але дуже надійним хлопцям. У тебе є такі друзі, які заслуговують на цілковиту довіру?
— Є... Колько Заболотний.
— Не треба, не називай, — підніс я застережно руку. — Будь обережніший з прізвищами. Бо вуха є скрізь... Отож друзям і дай почитати. Я хочу, щоб вам на дещо розкрилися очі... Але про мене нікому й слова... Чуєш, ні слова!
Він ствердно кивнув. Дивився так віддано, що я був уже певен: не проговориться.
— Одкривай свій портфель.
Він похапцем розстебнув старенький портфельчик, з яким, напевно ж, ходив до школи. Я теж розкрив свою теку і, оглянувшись, чи ніхто на нас зараз не дивиться, витяг папку з рукописом:
— Тримай... Гляди ж не посій.
— Не посію, не бійтесь!
Поніс, тулячи замалим не до серця...
Минуло три дні. Час, достатній для того, щоб прочитати руко-мис. Навіть коли читати уривками. Я ловив на собі його погляд, ііому, мабуть, дуже хотілося заговорити зі мною, але він не насмі-и ю вався. Я потримав його на відстані ще чотири дні, щоб він, як то кажуть, дозрів, потім підкликав його й запитав:
— Ти можеш мене провести? — Саме скінчилася лекція. Він так і розцвів.
— Тоді чекай мене біля виходу. Я зараз вийду.
Але вийти одразу не вдалося. Мене покликали до завідуючого кафедрою, який надумався зібрати викладачів, щоб обговорити чергову інструкцію з Міністерства освіти. Балаканина розтягну-пася майже на дві години (мабуть, ніде в світі немає стільки охочих потовкти воду в ступі, як у нас), я полишив кафедру, вже й не надіючись його побачити, а він стоїть біля входу, як укопаний стовпчик.
— Заждався? Пробач.
— Та ніскільки не заждався! Хлопці тіки приставали: яку дівчи-11 у ждеш? Потрібні мені ті дівчата!
Вийшли на вулицю. Він весь час забігав трохи наперед, заглядаючи мені в обличчя. Так малі діти дивляться на своїх батьків.