Все!.. Загинув!.. Він усе знає!..
— Як там у нього з помийною ямою? Що в ній сидить весь Радянський Союз?
Я убито мовчав. Сидів розчавлений, знищений. Перед моїми очима промайнула жахна картина: вертаюсь додому, а там — Надька. Прийшла до дружини... І нещадне обличчя Залізної Леді. Родички... Господи, родички!..
— Ми все знаємо, Вікторе Андрійовичу, все. Од нас нічого неможливо приховати. Така вже наша служба, нічого не вдієш. Я по-людському вас розумію, вам було жаль "тата", цієї напрочуд симпатичної, такої доброї людини, яка не раз виручала вас у біді. — Господи, він і це знає! — Але ж я вам казав, що ми не зацікавлені когось там карати чи садовити. От вашого "тата" не посадили ж. Навіть по партійній лінії не зачепили. Пожаліли старого. Хоч нам варто було тільки пальцем ворухнути, щоб од нього й мокрого сліду не лишилося. Ваші б його і загризли. Стерли б у порошок, роздерли б на шмаття — не треба й нацьковувати. Йосиф Віссаріонович так нас видресирував, що й через триста літ не відучимось... Тож нас цікавлять соціологічні дослідження, і більше нічого. З чисто наукового боку. Ну й, звісно, проілюстровані відповідними фактами. Як кожна серйозна наукова робота. — Він дістав нову сигарету, запалив сірника. Не поспішав прикурювати: пильно дивився, як вогонь з усіх боків охоплює тендітну деревинку. Як вона темнішає, обвуглюється, хилить чорну голівку донизу. Коли вогонь підібрався до пальців, кинув у попільничку, зітхнув:
— Ладненько... Не будемо більше про це. Ви культурна людина, і не мені вам читати нотації. До речі, у вас дружина дуже ревнива?
Я відповів, що ні, не ревнива.
— Повезло ж вам! А у мене лютіша тигри. Якби могла, то весь час носила б із собою в "авосьці". Понесла на пляж, пополоскала у воді і, не випускаючи з "авоськи", — додому. Як тільки затримаюсь на роботі, так і давай інтерв'ю: де був, та з ким, та, не доведи Господи, з якоюсь жінкою... — Звівся, розправив плечі, подав мені руку. — Будем прощатись. За місяць зідзвонимось. Хотілося б частіше зустрічатися з вами, але служба не дружба. Тож через місяць. Ладненько?
Вертався додому і давав собі обіцянку не приховувати більше нічого. Писати про все, що почую. Хто б що не сказав. В мене й досі обличчя пашіло від ганьби, що пережив.
Але ж Микола Петрович! Як він міг отак розпустити свого язика! Мовчав, мовчав, і як прорвало. Зайцем, бачите, бути набридло! Побув би ти у моїй шкурі!..
І що головне — все зійшло з рук. За невинніші розмови летіли з роботи...
Ні, тут щось не те. Тут не обійшлося без впливової руки. З'їли б без КДБ, схрумали б — і кісток би не лишилося!.. Тут щось не те...
Вже набагато пізніше я став здогадуватись, в чім справа. Коли мій шеф (я давно уже називав Саву Петровича подумки шефом) звернувся до мене з досить дивним проханням:
— Вікторе Андрійовичу, наскільки нам відомо, ви є куратором студентської молоді...
— Не всіх, не всіх! До мене прикріплена лише група студентів.
— Ладненько, хай група... Чи не могли б ми разом з вами провести невеликий психологічний експеримент?
— Пробачте, який?
— Я дам вам записку. В ній всього три фрази. Треба добре їх запам'ятати і в розмові із студентами вголос сказати. Сказати так, щоб це прозвучало якомога природніше. Нас цікавить, як прореагує молодь.
— А що то за фрази?
— Ось, — подав він папірець. — Прочитайте кілька разів і добре запам'ятайте... Ні-ні, з собою не беріть! — Помітив, що я хотів заховати записку до теки. — Я її одразу ж у вас заберу. Так що запам'ятовуйте тут. А я тим часом пройдусь на кухню.
Він вийшов, я розгорнув папірець. Там було надруковано: "Комуністична партія веде нас до загибелі. Нами керує Політбюро, в якому сидять напівтрупи. На чолі з Брежнєвим, що давно уже позбувся розуму".
Відчув, як у мене стає сторч на голові волосся. Щоб я... Щоб я оце вголос сказав?!
Повернувся Сава Петрович.
— Ну як, запам'ятали? — спитав так, наче підсунув мені невинного дитячого віршика. А не атомну бомбу.
— Але ж я цього не зможу сказати!
— А то чому?
Він ще й питає чому!
— Та ви знаєте, що зі мною там зроблять?! Знаєте?!
— Заспокойтесь, Вікторе Андрійовичу, з вами нічого не зроблять. Даю вам гарантію, що й волосина з вашої голови не впаде. Слово кадебіста в нашій гівняній країні щось іще важить...
Він мене довго вмовляв, поки я нарешті погодився.
А вже по дорозі додому мене наче вдарило: Микола Петрович!.. Невже й він?.. Невже і його змусили завчити оті фрази, на яких я так ганебно спіймався?
Ні, цього бути не може! "Тато" — найдобріша у світі людина...
Але ж чому тоді з його голови і волосина не впала?
Чому?
"Слово кадебіста щось іще важить".
Ішов, і мені здавалося, що назустріч пливом пливуть самі стукачі. Й оця мила жінка стукачка... Й отой солідний дядечко стукач... Й ота юна пара... Й отой учень із ранцем за спиною... й отой... і отой... і ота... Мені вже здавалося, що я божеволію, а розпечений мозок все повторював одні й ті ж слова: "Комуністична партія веде нас до загибелі. Нами керує Політбюро, в якому сидять напівтрупи. На чолі з Брежнєвим, що давно уже позбувся розуму".
Я їх завтра виголошу в присутності прикріпленої групи студентів. Цікаво, хто з них побіжить на мене доносити? Чи, може, пожаліє мене, як я колись пожалів "тата". І буде потім проклинати себе, що змовчав.
Але ж "тато"! Невже таки й він?
Не знаю.
І досі не знаю напевне.
З того часу мене мов підмінили. У душі моїй стався якийсь болісний злам. Чи криз, як після тяжкого захворювання. Я став підозрювати усіх, не довіряти нікому. Навіть у розмові з дружиною вуглилась думка: "А для чого це ти, голубонько, кажеш?"
Всі — негідники, всі готові продати одне одного. Натягають щоранку машкару чесноти й добропорядності, щоб приховати справжнє лице. Відчував похмуре задоволення, пишучи оті соціологічні дослідження. (Соціологічні дослідження! Я давно уже знав їм справжню ціну. Звичайнісінькі доноси, або інформації, як називав делікатно мій шеф. Недарма ж я підписував їх не своїм ім'ям, не проставляв своє вчене звання, а — "інформатор". Тобто — стукач). Я вже не вагаючись вписував до своїх "інформацій" все, що чув, називав усіх підряд, не пропускаючи жодного. Бо, по-перше, не був гарантований од того, що хтось, у свою чергу, не настукає на мене, а по-друге, заради кого я мав ризикувати? Заради оцих людців, які власної тіні бояться, які продадуть мене, не задумуючись, досить тільки їх трохи притиснути? Заради оцих нещирих мурах, які дбають лише про себе, хоч і навчилися виголошувати високі та святі словеса? Спіткнешся, впадеш — затопчуть, не лишиться і сліду. Так пощо їх жаліти?.. Ага, попався, святий та божий! Ходи, голубчику, сюди! До мого звіту. Ми тебе запишемо особливо ретельно, кожну літерку вималюємо, щоб одразу впав і в без того пильне око ("От их всевидящего глаза, от их всесльїшащих ушей"). Ти бігаєш? Ти метушишся? А ти вже у мене на ниточці! Ти вже в петельці! З якої довіку не виборсатись.