Саме тоді працював на кафедрі фізики молодий доцент. Подавав великі надії, у двадцять п'ять років блискуче захистив кандидатську, в тридцять дописував докторську. Оригінал і дотепник, улюбленець студентської молоді. Коли від нього стали вимагати зв'язку з життям, він узяв і придумав задачки на кшталт ось такої:
"По столу зі швидкістю два сантиметри в секунду біжить самиця таргана. А позаду, її наздоганяючи, зі швидкістю три сантиметри на секунду поспішає сексуально заклопотаний тарган. Відстань між ними — вісімдесят сантиметрів. За який час самець наздожене самицю?"
Успіх тих задачок був колосальний. Переповідаючи їх одне одному, ми від душі сміялися... Сміялись до тих пір, доки про них не дізналася Сталіна Ульянівна.
Як!!! І ви смієтесь?! Та це ж злісна компрометація заходів партії й уряду! Підкоп під саму основу найпередовішої у світі радянської науки! Неприкрите знущання над найсвятішим: виховання нашої молоді в дусі свідомих будівникш комунізму!
І пішло. І поїхало.
Партгрупа. Партбюро. Партзбори. Партком. Партконференція.
Райком і міськком. Скрізь доповідач — Сталіна Ульянівна. Виключили з партії, потурили з роботи. Хрест на докторській, хрест на науковій кар'єрі. З трудом влаштувався до технікуму.
Отака вона, Сталіна Ульянівна!
Тож страшно й подумати, що буде зі мною, коли ця мегера дізнається про зв'язок з її племінницею. Про те, що Надія од мене вагітна. То буде кінець усьому. Кінець дисертації, кінець викладацькій діяльності, кінець моєму життю. Бо я не міг уявити себе поза інститутом.
А сім'я? А дружина?
Все обвалиться в прірву.
Я втратив сон, я схуд, став нервовим та роздратованим. Бо не знав, що робити.
Чекав із дня на день: ось одчиняться двері, і до кафедри ступить Надія. З немовлям на руках.
Хоча — тьху! — яке немовля! Досить буде того, що вона прийде на кафедру сама.
Або надумається піти до дружини. Спитала ж у сквері, під час останньої зустрічі:
— Може, мені самій поговорити з твоєю? Якщо ти не наважуєшся.
Щоразу, приходячи додому та одчиняючи двері квартири, терпнув од страху: ану ж почую голос Надії!
Кожен дзвінок у коридорі примушував здригатись: вона!
Біг поперед дружини: зупинити, затримать, не дати ступити до хати. Не знаю, що б і зробив, коли б вона й справді стояла на порозі. Штовхнув би у груди?.. Грюкнув перед носом дверима? Не знаю, не знаю...
А вона через день дзвонила на кафедру.
— Вікторе Андрійовичу, вас!
Ішов, мимохіть вбираючи голову в плечі. Брав рурку, хрипко видушував:
— Слухаю.
— Це я тебе слухаю! — лунав її голос. — Поговорив із своєю? Бекав і мекав, що дружини зараз немає... що вона знову поїхала
до хворої матері... що нехай ось повернеться... я сам собі був у такі хвилини бридкий і від того ще більше її ненавидів.
Бо мені вже здавалося... Та що там здавалось — був переконаний, що й ота зустріч на гірці, а потім у трамваї — не були випадковими. Що вона спеціально полювала за мною. Без тижня кандидат наук, доцент, а в майбутньому професор і доктор — де ще знайти такого чоловіка! Підстерегла, заманила в заздалегідь розставлені сильця, зв'язала. І тепер не відпустить нізащо.
Іноді така ненависть спалахувала до неї, що ладен був її задушити.
Бо й самому — хоч лягай під трамвай. Або під машину. Коли ішов вулицею, мимохіть тулився до парканів: весь час здавалося, що ноги самі несуть на дорогу, під колеса машин.
І не знаю, чим би все скінчилось. Коли б не полковник.
Полковник жив під нами на другому поверсі. У такій же мишоловці-квартирі, що їх одразу ж прозвали в народі "хрущовка-ми", або "розпашонками". Вузький, що й не розминутись, коридорчик, крихітна, де й двом тісно, кухонька, єдиний, з найбільшої кімнати, балкончик, на який ступиш однією ногою, а другу вже ніде й поставити. Наслідок боротьби з архітектурними надмірностями, доведеної до повного абсурду. Втілення убогого соціалістичного раю, збудованого на сороковому році радянської влади. Але нам, новоселам, і ці нірки здавались надмірною розкішшю, бо я, наприклад, до цього жив з дружиною та маленькою дочкою разом з батьками і молодшою сестрою в одній кімнаті: батьки спали на єдиному ліжкові, бо іншого не було де ставити, донька наша — на столі, сестра — на розкладачці, а ми вдвох — під столом на підлозі. Захочеться обійняти дружину — не спиш, ждеш до глупої ночі, коли всі вже напевно поснуть, та й тоді стережешся, щоб не тріснуло, не шелеснуло. А в туалет серед ночі прокинешся — не знаєш, куди поставити ногу. То зрозуміло, чому крихітна наша квартирка здалася нам раєм. На трьох — дві кімнати! На трьох дві кімнати. Хай навіть більша із них прохідна, — ми тішились нашою квартирою, ми не могли нею намилуватись, і єдине, що псувало нам настрій, це балкон. Не балкон, а якесь приліплене наспіх ластів'яче гніздо.
За проектом він мав бути покритий мармуровою плиткою, але плитку будівники пропили на корені, натомість наляпали цементну стяжку, де цементом і не пахло, тож оте покриття стало одразу кришитись і сипатись, розносячись по всій квартирі. Дружина мила-мила підлогу, а тоді їй урвався терпець: "Що хочеш роби, а приведи балкон до ладу!"
Я попобігав, поки знайшов та вмолив шабашників з ліхтарями —носами. Провів їх одразу ж на кухню, де стояла закуска і випивка, а коли вони допили півлітру, показав їм балкон. Вони потупали по балконі, наче збиралися його завалити, поматюкали злодюг-будівельників і пообіцяли, що "здєлають".
Другого ж дня появились з двома відрами гарячої смоли і шматком лінолеуму. Залили смолою балкон, поклали зверху лінолеум і, пообіцявши, що до Страшного суду триматиметься і що будемо їм весь вік дякувати, взяли десятку і зникли.
Лінолеум і справді тримався, поки стояла прохолода. А як надійшло літо та припекло по-справжньому сонце, смола й попливла. На голови наших сусідів, звичайно ж.
Пам'ятаю, як перелякана дружина заскочила до спальні (повернувшись з роботи, я саме ліг перепочити).
— Глянь, що з нашим балконом!
Я звівся, ступив на балкон і ледь не впав: лінолеум так і поплив під ногами. Схопившись за перила, глянув донизу: смола густо капотіла на білизну, що її розвішала сушити дружина полковника.