Я, звичайно, розумію, що справжня цінність людини визначається не емаллю на її манишці, а тим, що у неї в серці. Але ж люди — ви знаєте їх довше й краще за мене — люблять видимі, наочні, символічні відзнаки пошанування, такі відзнаки, які можна мати з собою напоказ, і я не лаю їх за це, адже серцем розумію таку пристрасть, і повір те, що тільки симпатія і любов до ближніх змушують мене тішитися з думки, що відтепер мій Червоний Лев другого ступеня буде вдовольняти їхнє дитинно-наївне сприйняття.
Отже, на сьогодні вистачить, дорогі мамо й тату.
Шибеник видає за більше те, що має, і я сподіваюся незабаром розповісти вам про нові враження, про подальше пізнання світу, яке стало для мене можливим винятково завдяки вашій великодушності. І якщо у відповідь лист з повідомленням про ваше добре самопочуття ще встигне прийти за вказаною вище адресою, то це остаточно зробить щасливим
Вашого ніжного, вірного й слухняного сина
Лулу.
Це послання, написане ретельним почерком, що злегка схиляється наліво, частково німецькою, частково французькою, — цілий стос маленьких бланків готелю Савой палас, — і закінчується обрамленим овалом підписом, було від правлене до моїх батьків у люксембурзький замок Монрефюж. Я доклав чимало зусиль, коли писав його, адже був дуже зацікавлений у листуванні з цими настільки близькими мені людьми, і з великим нетерпінням став чекати на відповідь, яка, як то мені чомусь гадалося, буде написана рукою маркізи. Над цим твориком я просидів багато днів, і треба сказати, що він, за винятком декількох злегка затуманених місць на початку, правдиво відтворює події, навіть в тому пункті, де я кажу, що пропозиція пана де Гюйона відрекомендувати мене королеві збіглася з моїми заповітними бажаннями. Старанність, з якою писався цей лісабонський звіт, я тим більше ставив собі в заслугу, що час для нього мені доводилося відривати від постійного спілкування з сімейством Кукук, спілкування, яке вже насилу утримувалося в межах благопристойности і яке, — хто б міг тепер подумати — насамперед зводилося до певного виду спорту, досі для мене відомого не краще, ніж всі інші його види, а саме до гри в теніс із Зузу та її приятелями по клубу.
Для того щоб погодитися на пропозицію зіграти партію в теніс і справді прийти на корт, потрібно мати неабияку зухвалість. Але на третій день, як то й було домовлено, в точно призначену мені годину, в бездоганному спортивному костюмі — білих фланелевих штанях з таким самим білим поясом, у сорочці з відгорнутим комірцем, поверх якої я надяг для вулиці синю куртку, в безшумних парусинових туфлях на тонкій ґумовій підошві, що додає танцю вальної легкости ході, — я з'явився на подвійному майданчику, що був по сусідству з будинком Зузу і який в ці години залишався за нею та її друзями. На душі у мене було майже так само, як свого часу, коли я, хвилюючись, але сповнений радісної рішучости, постав перед військовою медичною комісією. Рішучість — то все. Натхнений своїм спортивним костюмом і окрилений новими туфлями, я твердо вирішив не схибувати й виявити себе в грі, яку мені хоч і доводилося бачити, але в якій я ніколи не брав участи.
Я прийшов завчасно й опинився сам на корті. Там був будиночок, що служив для роздягання та зберігання тенісного причандалля. Я увійшов до нього, зняв куртку, взяв ракетку, кілька штук гарненьких, білих як сніг м'ячиків і, повернувшись на майданчик, почав вправлятися в маніпулюванні цими предметами. Легенько підкидав м'яч на пружній сітці ракетки, а коли він високо підстрибував — ловив його в повітрі або всім відомим рухом, що нагадує легкий рух лопатою, піднімав із землі на ракетку. Щоб розім'яти плечі й випробувати силу, необхідну для подачі, я посилав його звичайним прийомом або back hand[196] через сітку — досить умовно, звичайно, бо здебільшого мої м'ячі вдарялися об неї, летіли за протилежну межу поля або, якщо я ставав надто завзятим, то й через дротяну огорожу майданчика.
Так, із задоволенням стискаючи руків'я чудесного знаряддя гри, гасав я в single[197] з невидимим супротивником, і за цим заняттям мене й застала Зузу Кукук, що з'явилася разом з двома партнерами, юнаком та дівчиною, теж з ніг до голови в білому, що, як з'ясувалося, були не братом і сестрою, а кузеном і кузиною. Його звали, здається, Коста, а може — Куна, її — якщо не Лопес, то Камоенс, точно я вже не пригадаю.
— Погляньте-но, маркіз тренується соло. Це виглядає досить цікаво, — глузливо оголосила Зузу й взялася знайомити мене з обома своїми супутниками, які хоч і були дуже витонченими, але безмірно поступалися їй у принадності, незабаром я вже знайомився з членами клубу, що якраз підійшли, паніями й чоловіками: Салдаха, Віченте, де Менезес, Феррейра і як там їх ще всіх звали.
Гравців зібралося разом зі мною вже чоловік з дванадцять, проте четверо, розбазікуючи й сміючись, сіли на лавку, добровільно взявши на себе роль глядачів. Решта розійшлася по майданчиках. Зузу і я опинилися один проти одного на одному з них. Якийсь довготелесий молодик видерся на місце судді, щоб відзначати й оголошувати, кому зараховується удар, а також всі аути, ґейми й сети.
Зузу стала біля сітки, а я залишив це місце своїй парт нерці, зеленоокій панночці з жовтуватим кольором обличчя, відійшов до задньої межі й, надавши своєму тілові максимально зібраного положення, приготувався до гри. Першим подавав партнер Зузу, вже згаданий тут юний кузен, і треба сказати, що подача в нього була сильна. Проте перший м'яч мені вдалося відбити таким точним і низьким ударом, що Зузу навіть поблажливо промовила: "Ну що ж!" Але потім я накоїв купу дурниць і, приховуючи за метушливою біганиною та стрибками своє цілковите невміння, сильно збільшив рахунок противника. Далі, з удаваною холоднокровністю й недбалістю, я запускав відчайдушні "свічки" і взагалі проробляв з м'ячем якісь неймовірні виверти, які разом з моїми безбожними аутами або ударами в сітку збуджували веселощі у глядачів, проте завдяки самій лише інтуїції мені часто вдавалися удари, які дивним чином не в'язалися з моїм цілковитим неуцтвом у цьому виді спорту, від чого могло скластися враження, що я зумисне граю абияк і не поспішаю продемонструвати свої здібності. Я спантеличував партнерів і глядачів то неймовірною стрімкістю подачі, то тим, як "гасив" м'яч точно в поле, то тим, як з різних точок майданчика відбивав просто неможливі м'ячі — і всім цим я був зобов'язаний тим горінням і підйомом, які відчував у присутності Зузу. Як зараз бачу себе, як я приймаю важкі драйви справа — одна нога у мене витягнута вперед, інша, зігну та в коліні, майже торкається землі, — напевне, це була гарна картина, бо глядачі нагородили мене оплесками; то — підстрибую високо в повітря, щоб знову під оплески й крики "браво" з силою віддати м'яч, що пролетів високо над головою моєї партнерки, посланий юним кузеном, а також в інших неймовірних, натхненних положеннях, які приносили мені несподівані удачі.