— Що ви робите там нагорі?
— Я? — здивувався він. — Радше я мав би запитати, чим це ти займаєшся там унизу.
— Будьте ласкаві не тикайте до мене, — огризнувся я.
— Наскільки мені відомо, ми з вами не родичі й у близьких відносинах не перебуваємо.
Він засміявся й цілком резонно зауважив:
— Ну, скажімо, того, що я бачив, достатньо, щоб вважати наші відносини досить-таки близькими. Навряд чи твоя матуся запхнула тобі на дорогу ці штучки. А ну, покажи-но свої руки, цікаво подивитися, якої вони довжини, чи ти вмієш робити їх довгими при потребі?
— Не кажіть дурниць, — відповів я. — Я не зобов'язаний звітувати перед вами про свій майновий стан тільки тому, що ви не вважали за потрібне попередити мене про свою присутність і стали за мною підглядати. Це, добродію, дуже нечемно…
— Ти ще балакаєш? — обурився він. — Облиш ти ці церемонії, знаєш, я теж не ликом шитий. А взагалі можу тобі сказати, що я тільки зараз очі продер. У мене інфлюенца, і я вилежуюся тут вже другий день, голова просто розколюється. Я прокинувсь і, ні слова не кажучи, вирішив подивитися, чим це він там бавиться, той милий хлопчик? Адже ти дуже непоганий з себе, маю віддати тобі належне. Була б у мене така пика, я б далеко пішов!
— Моя пика — не підстава для того, щоб тикати мені. Я до вас більше й словом не обізвуся, якщо ви продовжуватимете в такому дусі.
— Це ж треба, може накажете мені називати вас "ваша високість"? Та ми ж з тобою, як бачу, колеги. Ти що, новачок?
— Так, мене направили сюди з дирекції, аби я зайняв вільне ліжко. Завтра я приступлю до виконання своїх обов'язків у цьому готелі.
— На якій посаді?
— Це ще не вирішено.
— Дивно! Я працюю на кухні, точніше — в буфеті, з холодними закусками. Ліжко, на яке ти присів, зайняте. А ось горішнє ліжко, через одне від тебе, вільне. Ти звідки родом?
— Сьогодні приїхав із Франкфурта.
— А я — хорват, — оголосив він, — із Загреба. Там я теж працював на кухні, в ресторані. Та ось вже три роки живу в Парижі. Ти як? У Парижі обізнаний?
— Що це значить — "обізнаний"?
— Годі прикидатися. Я питаю, чи знаєш ти, де збути ці штуки за відповідною ціною?
— Знайду.
— Сам не знайдеш. А довго тягатися з такою знахідкою тобі незручно. Якщо я тобі вкажу надійну людину, візьмеш мене в пай, навпіл?
— Дивні речі ви говорите. Навпіл! І тільки за те, що ви мені вкажете адресу!
— Яка тобі, жовторотику, потрібна, як хліб насущний. Поміркуй-но гарненько. Я тобі скажу, що один тільки діамантовий ланцюжок…
Але тут нас перервали. Двері прочинилися, й у кімнату ввійшов цілий гурт молодиків, що закінчили свій робочий день: молоденький ліфтер у сірій лівреї з червоними галунами, два хлопчики-кур'єри в синіх курточках із стоячими комірами, двома рядами ґудзиків і золотими лампасами на штанях, кремезний хлопець у синій смугастій блузці, з фартухом у руках, який він щойно зняв, напевне, миє тут посуд чи робить щось подібне. Майже відразу слідом за ними з'явився хлопчина, схожий на Боба, і ще якийсь юнак, судячи з білого кітеля з чорними штаньми, учень або помічник кельнера. Вони раз по раз казали: "Merde!"[20], а німці, що були серед них: "От, прокляття!" і "Хай йому біс!" — вигук, який, мабуть, стосувався щойно закінченої роботи, потім звернулися до хворого: "Ну що, Станку, кепсько тобі, еге?" — почали голосно позіхати й усі водночас почали роздягатися. Мною вони анітрохи не зацікавилися, проте хтось пожартував, удавши, що на мене тут чекали: "Ah, te voilа! Comme nous etions impatients que la boutique deviendrait complnete!"[21]
Один із них підтвердив, що горішнє ліжко, на яке мені вказав Станко, справді вільне. Я заліз на нього, поклавши свою валізу на відповідну полицю, роздягся і, щойно моя голова торкнулася подушки, поринув у глибокий і солодкий сон.
Розділ восьмий
Декілька будильників майже водночас затріщали й задзвонили ще в сутінках — була тільки шоста, — й ті з моїх сусідів, які першими схопилися з ліжок, увімкнули лампочку під стелею. Лише Станко не відгукнувся на цей дзвін і тріск: він і далі лежав нерухомо. Сон дуже освіжив і підбадьорив мене, тож неприємна штовханина у вузьких проходах між ліжками, збурена всіма цими розпатланими хлопцями, що голосно позіхали, випростувалися й стягали через голову нічні сорочки, не подіяла на мене гнітюче. Навіть суперечка через миття — лише п'ять умивальників на сім осіб — не зіпсувала мого доброго гумору, хоча води не вистачало, й то один, то інший мав голяка вискакувати в коридор, аби наповнити глечик під краном. Не кажу про те, що мені дістався геть мокрий рушник, непридатний для витирання. Зате мені було дозволено взяти для гоління трохи гарячої води з тієї, що ліфтер і учень кельнера спільно розігріли на спиртівці. Водячи звичними рухами бритвою по щоках, верхній губі та підборідді, я дивився в осколок дзеркала, який вони примудрилися прилаштувати на підвіконні.
— He, beaute,[22] — промовив Станко, коли я, зі щойно помитим обличчям і пригладженим волоссям, повернувся до спальні, аби, як і всі інші, застелити своє ліжко. — Як тебе звати? Ганс чи Фріц?
— Фелікс, з вашого дозволу, — відповідав я.
— Теж непогано. Так от, чи не будете ви так ласкаві, Феліксе, після сніданку принести мені з їдальні чашку кави з молоком? А то я до обіду, коли маю надію поїсти протертого супу, сидітиму зовсім без їжі.
— Із задоволенням, — відгукнувся я. — Я принесу кави, а потім ще раз зайду дізнатися, чи не треба вам чого небудь.
Таку турботу я виявив з двох причин. По-перше, мене непокоїло, що моя валіза хоч і мала замок, але не замикалася, оскільки ключа в мене не було, а Станко не викликав у мене жодної довіри. По-друге, мені хотілося повернутися до вчорашньої розмови й на більш-менш придатних умовах одержати від нього адресу, яку він мені пообіцяв.
У просторій службовій їдальні, в самому кінці коридору, було тепло, затишно й пахло кавою, яку буфетник і його дружина, дуже огрядна й добродушна жінка, розливали з двох блискучих кип'ятильників. Цукор вже лежав у чашках, буфетниця підливала в них молока й на кожне блюдце клала здобну булочку. Тут юрмилося безліч готельної прислуги з різних дортуарів, у тому числі декілька кельнерів у синіх фраках з блакитними ґудзиками. Майже всі їли й пили навстоячки, хоча в залі було кілька столиків. Пам'ятаючи про свою обіцянку, я попросив у добродушної буфетниці кави "pour le pauvre malade de numero quatre"[23]. Вона негайно подала мені повну чашку, з тією посмішкою, яка зазвичай з'являлася на обличчях тих, до кого я звертався.