Надворі стояв омрак, досвітнім сонцем надиханий, як у кімнаті, що її саме своїм ключем отворила служка, злопотіло щось зеленими та голубими блисками, впало у вихровиннім таночку в глибоку тишину, шебернуло голосами, мов по срібних східцях... Пані сіла на розкиненій нагло постелі та жмурила короткозорі очі від сього любого акафіста. Серце у неї товклося сильно, душа, що мріє в сні, відлітала саме, вся обтулена крилами, схрещеними вниз,— давала місце другій, поранній, що мріє наяву.
— Як... що? Хто се?
Жмут волосся зсунувся їй на чоло та упав на очі.
— Се ж ми, з п'ятдесятого бараку, панунцю, гей! Я Докійка Набрідна, що торік вишивала вам уставки лапками! Мені сказала баба Палагна, що нема кому ссї сорочки докінчити, то я в той дух прибігла!
— А я — Калина, хіба знаєте? На вечірню науку до нас приходила.
— Звідки ж тепер Господь провадить?
Докійка розвела руками, мов пишно наряджена кукла, та промовила:
— Кланяється вам, пані вчителько, Високий Хлумець, далека сторона!
Аж тепер пані розсміялася в сторону остовпілої служки:
— Сніданок, Юстинко! Високий Хлумець приїхав.
І Юстинка, се замліле котятко, у подиві закрутилася, як веретно. Жовті коси тіпалися по плечу, то вона на бігу зашморгнула їх у фантастичну петельку і так вже суятилася, рада новині.
Гості посідали на лежанці, застеленій волохатим червоним килимом, обі схожі на якусь художню алегорію. Пані засунулася тим часом в широкий білий халат, придержала волосся шпильками, сіла проти них.
— Ви чого вернулися на Гмінд, Бога ради?
— А посвідки за корови мемо брати. Гетьманство вислало нас сюди. Ми вчора з дому.
Дячиха Докійка мило вертнула головою в зеленій хустці, цікавилася хатою. її повне, зі смагою, лице з ямочками на ціпких щоках рум'янив посвіт втіхи, карі, з сильними брівми очі жмурилися ніби проти ярого сонця. Вона чулася тут як у себе дома. З міццю підчеркувала мову, бадьорими рухами безоглядно забирала слово, коли ж івертала голову крізь рам'я до сестри, строго, як старша, розглядала її. Тоді під грудьми Докійки, почіплена там без потреби, грала огнями спряжка з чеських самоцвітів у виді лавром обвитої мандоліни.
— Що ж, добре вам, Докіє?
— О, що добре, то добре! Хата у нас на середині села, пишна, як коли небо!
— На два верхи, гей в маєстраті...
— Покої мальовані...
— Йно сонце зійде, світить на нас обі. Встанемо такі нагріті, аж журбу зачинати весело.
— Напроти вікон гора, що пишеться Високий Хлумець. Із усіх сторін там струмки біжать, чисто гаддя попід дерева.
— З трьох боків ліси, лиш одним-одні двері в нашу долину. Така вона, ся гора, як молодиця у новім киптари— ку, що обернулася від сонця плечима і тягне уверх голку з зелен-шовком ще й співаночку співає.
— Дома красше! — корила її Калина.
Вона не подобала на сестру нітрохи. Сухе мрійне обличчя з жалібною синявою очей, пристрасною тугою уст у темний пелюсток витятих, ненапоєних щастям, чинили з неї хмарну красуню.
— Воно справді так, сестро. О, наша Вістра... наш Ністер!.. А школа? Чічка! Десь там, чую, москаль череп на ній обідрав, тридцять гранатів на село пустив. Церковця наша на горбку: горою йдеться до неї, горою, як на те небо, а долиною все село видно, гей вінок понад воду.
— То ж то красно! — відозвалася Калина, як сонний птах.
— А люди добрі на Чехії? Жалують вас?
— Чого їм не бути добрими? Як ми приїхали на той Хлумець, пов'ялі з дороги як билина, то пані Пеніжкова, що то її хата (всю роботу їй відробляємо), вийшла на поріг і каже:
— Пєкне вас вітам, нововітанци!
— Таже "нововітанці", не інакше,— кутиком уст осміхнулася повздержлива Калина.— Ми ж з нею до сих пір не виталися.
— Ей, чи не вивчили ви вже по-чеськи, молодички мої?
Загомоніли на радощах, аж хата пішла ходором, мов на курячій ніжці.
— Кам кукаш?
— Гезка голька, свободна?
— Кури у них сліпиці, а вони ж видющі...
Хотіли бути поважні, але се було їм не в силу. Занеслися сміхом як діти.
— Дерева у них — строми... У нас межі, а у них мур і каменю, попід той мур сливи і вишні, як у нас верби.
— Квіт-ноу... стро... ми...— по складах проголосила Калина та облилася рум'янцем аж по чорні крильця над очима.
— Хоч би зійти всю Чехію з краю в край, то ніде не чути нашого: Слава Йсу! Поздрав пан буг — та й тілько.
— Або: добре утро! Вже аж на завтра хоче, аби йо му добре було.
Сміялися всі з Калининого дотепу, а Докійка аж заплакалася від добродушної втіхи.
— А хліб — як?
— Воно то так: багато на Чехії всячини "про себе". Не продадуть. Прийду у склепок за кулешею або пшонцем, а крамар д'мені: "Кде пан! Радбим! Немам!" — і сміється. Дуже чемні люди.
— Чемні, але як на лихого напасти, то очі видовбує християнину: "Проче-сте утеклі? Рус вшецко ма, Рус братр, тетка будете с немцем от глада ципать... Проч я мам вам давати, пак мої дєті майом глад? Там є гезкий травнік, ідте жрать етель, на команицу ідте, яко крави"...
Поніяковілі від обидливої згадки, а Калина, більше чутлива, заговорила бистро, щоби облегчити настрій:
— У неділю баби "шатки" миють, мало що в костелі панчохи не плетуть...
— І друге, як не в людей... Прийде такий день, що годі скоротати,— сказала Докійка.— Вчера нам жовнір показав у гетманьстві на картині Станіслав, і Бучач, і Нижнів... Як би-м там була! Аж серце ся уривало... Тут, каже, ваш Ністер. А ми за тим Ністром — вигнані...
— Чогось-то на тій карті Коропця не було? — занепокоїлася нагло Калина.
— Бо маленький, сестро, тому.
І Докія присунула до себе чвертку паперу та стала писати повагом свою адресу для пані, не кривульками, ні, йно точно нарисованими, як очка у медовому пласті, буквами, а тоді прикинулася жартливо, будьто їй треба пригадувати, та спитала:
— Яка то наша стара адреса, Калино?
Тамта стала дуже поважна, очі зробилися барвінково— золоті і як той, що виказує Отченаш, відповіла з побожністю:
— Ба, яка? Село Вістра, почта Коропець, повіт Бучач, край Галичина.
— Аж мене скрутило! — отряслася Докійка.
— Рік на теплого Олексія, як йшла я з сестрою через сю браму на Гмінді і Докійчині діти йшли. Усі ми тут полишали, ніби й не було їх.
— А у вас, Калинко, своїх нема?
— Дасть Біг, любі, дасть Біг! Як задзвонили на сю війну, ми йно що повінчалися, то мій чоловік обезпечив мене: