^ Маргарита Порфирівна рішуче не хотіла більше дітей, боячись за свою зграбну фігуру, на якій, на щастя їй, майже не позначилася перша вагітність, і коли чоловік спокійно сказав, що багатодітність — звичайне явище в духовних родинах і додав, що діти — благословення
Боже, Маргарита Порфирінна, колишня вихованка духовного дівочого єпархіального училища, як сказилася:
— Дай спокій з своєю попівщиною! І не думай зробити з мене попадю, що, як квочка, наплодить тобі виводок поповичів і попівен. Я жити хочу!.. — і осіклася.
Чоловік так подивився на неї, що вперше їй стало страшно погляду тих чорних вирл (Маргарита Порфирі-вна, коли сердилася, подумки вдавалася до простонародних слів). Чорні й хмурі, вони ніби пропекли її до серця, бачачи всю наскрізь. Коли чоловік, так нічого й не сказавши, за хвилину вийшов з кімнати, вона довго не могла зійти з дива: де взялася така владна сила в очах молодого попа, які, власне, вона ще й не роздивилася гаразд, відколи побралися.
"Тихий та сумирний, як ягнятко. На руках носитиме й ніжки цілуватиме!" — згадала Маргарита Порфирівна, як характеризувала Федоровського шахрайка Баранова, й, почуваючи, ніби її спритно ошукали, промовила сама до себе обурено:
— Не ягня, а бугай лютий! Ох, як тяжко буде з ним у житті...
Почував, що його хитро ошукано, і отець Йосип, повернувшись до свого кабінету й поринувши в невеселі думки. Ні, не скромну єпархіалку, виховану на засадах релігії і моральної доброчинності, що була б доброю господинею в хаті, дбайливою матір'ю дітей і дорадницею йому, пастиреві, в мирських справах, підсунули йому лихі люди, а пустопорожню вітрогонку балаболку, що їй тільки б тягатися з шмендриками-чиновниками та за-льотниками-корнетами! Підсунуто підло, ницо, як фар-мазонщики у великих містах підсувають наївному осто-лопові замість діаманта вправно підфарбоване скло. Ще й пустили славу, ніби чинять йому, безрідному злидареві, велике добродійство!.. Фальш, фальш у всьому, починаючи з імені й прізвища! Ніяка вона не Маргарита, а Марта — то брехня, начебто куми чи священик наплутали й через те в метриці написано — Марта; і не Дзюбина вона, а Дзюба: старі парафіяни, коли згадують померлого отця Порфирія, то інакше й не звуть його, як отець Дзюба.
І перший раз отець Йосип погано подумав про покійного тестя, хоч той до самої смерті ставився до нього лагідно й, либонь, ні в чому не завинив перед ним. 44 Святий та гожий, а хіба не знав свого чада? Не знав, Шо під личиною голубки криється сорока? І чого він так приспішив з весіллям?" — думав отець Йосип, і тут диявол уперше підступив до отця Йосипа й став нашіптувати йому несусвітні думки:
" Сліпий! Невже ти не бачив, що облудному святосі Порфирієві треба було невідкладним шлюбом з тобою прикрити доньчин гріх і свій, що не догледів свого чада, не зберіг її непорочності для чесного зятя? А хіба ти не здогадався, для чого тебе так обпоїли, що ти і досі не знаєш, чи взяв чесну дівчину, чи хтось до тебе ще зірвав її дівочий вінок?.."
Відповіді та ці справді пекельні запитання були такі прості й логічно переконливі, що отця Йосипа охопив жах. Він широко розплющив очі й відсутнім поглядом дивився на стінку, де диявол легко стирав збляклі тепер барви його ілюзорного щастя, залишаючи бридку картину реальної дійсності. А диявол уже глузував з нього: "І ти думаєш, що й дитина — твоя, від тебе? Диваче, не сміши хоч людей, називаючи оте біляве немовля, що народилося раніше дев'ятьох місяців, своїм сином!.."
Жах змінився гнівом. Отцеві Йосипові хотілося кинутися до спальні, де вже вкладалася на ніч дружина, схопити цю брехливу жінку за горло й змусити сказати правду. Але він здолав і свій гнів, і щемлячий біль від розпеченої ревності й, розпластавшись ниць перед іконою стражденного Христа в терновій плетениці, благав спасти його від підступів диявола.
Диявол на якийсь час ніби й відступився від отця Йосипа, але тепер не спускав його з ока. І чи не він спонукував його знову лічити місяці й дні від весілля до пологів, а через кілька днів, коли отець Йосип знову почав розмовляти з дружиною, не хто інший, як диявол змусив його, ні сіло ні впало, спитати Маргариту Пор-фирівну, як звали тих уланських офіцерів, що були на весіллі. Здивована й трохи збентежена пильним поглядом "вирл" свого чоловіка, вона одразу ж, не розуміючи, для чого стали потрібні йому ці імена, відповіла:
— Менший, блондин, — Жорж, а другий, шатен, — Костя...
"Напевно, б^еше: не Жорж, а Павлушка, мабуть", — подумав отець Йосип, і, коли Маргарита Порфирівна спитала: "А що таке? Чого ти питаєш?", він, нічого не відповівши, вийшов у сад.
Тепер він ні в чому не вірив їй. Отруйні зерна сумніву й підозри, що посіяв диявол у душі отця Йосипа, вже давали свої плоди. Дияволові не треба було більше нашіптувати мордованому ревнощами чоловікові, чи таки ж справді на примірку до кравчині йде лукава жінка, бо отець Йосип більше припускав таємне побачення, ніж ділові розмови з кравчинею-вдовою, яка була, хоч і не його парафії, але відома всім у місті своєю богобоязливі-стю й працьовитістю. Він заборонив дружині танцювати в клубі й їздити без нього на світські пікніки за місто, де що не крок, то й гріх, і вона мусила в сльозах скоритися, боячись, що чоловік у гніві здійснить свою погрозу й спалить усе її вихідне вбрання. Вона ходила з ним тільки в родини міського духівництва, нудьгуючи з розмов про новини в "Епархиальных ведомостях", що обговорювали батюшки, й слухаючи поради матушок, як ліпше квасити на зиму яблука й солити огірки.
І все ж він ревнував її й далі.
Навіть під час євхаристії, коли всі помисли його повинні були зосереджуватися на великому таїнстві перетворення хліба й вина в тіло й кров Христові, він мимоволі думав, що, може, в цей час блудниця жінка, знаючи, що чоловік ні в якому разі не покине вівтаря, безсоромно віддається коханцеві в своєму ж домі, на їхньому двоспальному ліжку. Він вимагав, щоб дружина якщо не з благочестя, котрого в неї не було й нема, то бодай для годиться, про око людське, ходила до церкви на відправи, і Маргарита Порфирівна, хоч і спізнюючись завжди, стала приходити на вечірні й обідні. Як на те, в церкві вона могла, не боячись, дивитися на чужих чоловіків і розглядати жіноче вбрання. Отець Йосип, виходячи за порядком відправи з вівтаря, шукав очима й знаходив серед мирян дружину, але й це не заспокоювало його: чи довго ж перелюбниці, змовившись наперед, раніше вийти з церкви й зустрітися з перелюбником!..