Чи не думали святі отці, укладаючи требника, що гріх починається ще з зачаття і в утробі матері вже таїться гріховний плід, якого треба мерщій охрестити, щоб він не залишився за сатаною? Тоді для чого ж сказано в Светому Письмі "плодіться й множтеся"? Щоб плодити в гріху зачатих дітей і тим ще більше множити гріх?..
Бог і сатана, добро і зло — дві сили, що йдуть у парі через віки, змагаючись одна з одною. "Созижду церковь новую, и врата адовы не одолеют ю", — сказав Христос за Євангелієм, стверджуючи цим одвічну боротьбу сил Божих з силами сатани. Але чому ж всемогутній Бог не покладе кінець діянню сатани, що його зло давно вже перевершило в житті людському добро? І нарешті — що таке сатана?
Отець Йосип намагався пригадати все, що вчив колись у духовній семінарії, але, крім загального уявлення про чорну силу, що виникла з повстання янголів проти Бога, він нічого не знав. Чув тільки, що якийсь французький письменник написав богопротивний роман про це повстання, але й роману цього не читав отець Йосип і тому навіть приблизно не знав, коли така подія сталася на світі й чому Бог не тільки не знищив бунтарів, а ще й дав їм змогу вічно сіяти між людьми зло й ненависть.
"Бог сотворив людину за образом і подобою своєю" — учив колись отець Йосип ще в початковій школі і завжди сприймав це за незаперечну істину, але зараз його давно вже спокушений бажанням усе знати розум питав: а потвори, фізичні й моральні каліки, навіть просто заздрісники, марнославці, грошолюби й скнари — це теж "образ і подоба Божа"? Невже вбивці, наймані кати й деспоти-тирани більше подібні до Бога, ніж до сатани? "Бог дав людині свобідну волю, щоб вона сама могла вибирати добро й зло", — вчили його в семінарії, а зараз досвідчений розум казав йому: як міг Бог, знаючи, що саме він сотворив в образі людини, давати їй свобідну волю? Чи не однаково це, що дати дитині бавитися сірниками й коробкою з порохом? Чи не обертала людина найкращі ідеї в їхню протилежність? Чи не християнство приносило тортури й багаття інквізиції, чи свобода, рівність і братерство, проголошені французькою революцією, не перетворилися в гільйотину й гори одрубаних голів?.. Чи безнастанні війни, на які церква благословляє людей, — непотрібне й жорстоке Боже випробування, чи дивоглядна спритність сатани? Ні, занадто багато на землі зла, але хто ж тоді перемагає — Бог чи сатана?
Раніше отець Йосип жахнувся б — у які нетра гріховних роздумів завів його бентежний розум, але зараз він
Г
ке не міг спинитися, не дійшовши страшної істини, знову він повернувся до головного питання — хто ж такий сатана?
Між семінаристами старшого класу ходили чутки, що є навіть секта сатаністів, дуже поширена в Західній Європі, але й у Російській імперії, зокрема у Вірменії, також трапляються об'єднані в таємні громади поклонники сатани. їм уявляється сатана, чи, як вони його звуть, Сатанаїл (щось ніби паралельне до архангела Гав-риїла, подумав тоді семінарист Федоровський), в образі вічно молодого, вічно зажуреного юнака. ("Печальний демон, дух вигнання" лермонтовський, подумав тепер отець Йосип). Журиться він тому, що, повставши проти деспотії Бога, не здобув досі перемоги й не може дати людям свободи й пізнання. Так оповідав про сатаністів і їхнього кумира семінарист Пилипець, відомий на всю семінарію волоцюга й брехун. Він навіть по секрету розповів товаришам, що на одній пиятиці в дуже непевній компанії познайомився з дияконом-розстригою, який став сатаністом і служить там теж дияконом. Дехто з семінаристів зацікавився й став докладніше розпитувати про незвичайного диякона, учасника сатанинських відправ, але Пилипець відповідав уже невиразно: "Ну, такий приблизно, як і наші диякони, і голос, як у кафедрального протодиякона, і виголосить "Многая літа" — лампа під стелею гасне! П'є горілку — безбожно і не закусує, а головне — не п'яніє".
Тоді отець Йосип не слухав більше побрехеньок Пи-липця, а те, що ця секта є у Вірменії, скидалося більше на один з численних тоді вірменських анекдотів і не варте було уваги. Хоч згодом отець Йосип дізнався, що секта сатаністів існує-таки справді, а не була виплодом химерної фантазії Пилипця, проте його думка не спинялася на сатанізмі, поки синова декламація не ототожнила лермонтовського демона з Сатанаїлом у розповідях Пилипця, і він подумав, що, певно, секта сатаністів не є така мізерна й нікчемна, як то здавалося раніш. Може, тепер це вже не секта, а партія, великий рух розбурханого революцією народу, якого не спинили й не спинять ні царські генерали й їхні білі армії, ні залізні німецькі корпуси, ані флот і дивізії Антанти, що так ганебно втекли навесні з Одеси?
Учора ввечері отець Йосип навмисно довго не лягав спати, чекаючи, коли син повернеться додому. Десь близько дванадцятої Яків тихо пройшов з чорного ходу до дитячої кімнати, але отець Йосип усе ж почув його кроки й одразу пішов до сина.
— Чому так пізно? Треба ж не забувати, що Варвара рано встає, і не турбувати її стукотом у двері?! — сказав скоріше жалісно, ніж докірливо, отець Йосип.
— Я і не стукав — ми умовилися, що Варвара не замикатиме дверей.
— Ще гірше! Хіба можна в цей небезпечний час лишати двері незамкнутими! — похитав головою отець Йосип, але Яків тільки мовчки знизав плечима, не бачачи причини боятися за незачиненими дверима.
— Де був? У комсомолі? — прямо спитав отець Йосип, і Яків не посмів збрехати батькові, але відповів ухильно:
— Був і в комсомолі...
Отець Йосип сів на стільця й, низько схилившись, підпер голову рукою.
— Слухай, Якове, — сказав він по хвилині мовчання, — ворожі сили, що впливають на тебе, — занадто міцні, щоб я міг вдержати тебе від згубних кроків. Але подумай сам — ти вже не маленький: білі під Харковом, за тиждень-два вони будуть і тут, і за комсомол тебе не погладять по голівці. Не покладайся, що моє становище в місті може тебе врятувати. У Катеринославі, кажуть, контррозвідка розстріляла старого священика за те, що переховав у себе зятя-комуніста...
— Сам бачиш, тату, які вони звірі, то хіба ж можна сидіти склавши руки?..
На мить отцеві Йосипові здалося, що він знайшов з сином ту внутрішню спільну мову, якою давно вже не говорив з ним.