І ще: необхідно сьогодні ж надіслати до Центру шифровку про поки що таємничий оборонний рубіж німців і планування звідти нового наступу, хоч і не пощастило дізнатися про найголовніше — де на нашій многостраждальній землі має пролягти ота перепона.
Розділ 12
"БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ!"
— З’явився за вашим наказом, пане оберштурмбанфюрер!
— Проходьте і сідайте, Віллі.
Хейніш допитливо глянув на Майєра і запитав:
— Вам доводилося працювати з магнітофоном?
— Ніколи, пане оберштурмбанфюрер! — бадьоро кинув Віллі, бо не відав, до чого веде шеф.
— Ну, це дрібниці, — заспокійливо мовив Хейніш, — навчитися — не штука. Магнітофон — порівняно простий і зручний в роботі прилад.
— Хіба необхідно, щоб я…
— Саме так, Віллі! Справа надто секретна, і тому я можу доручити запис деяких… гм!.. бесід далеко не кожному. Точніше, окрім вас — нікому!
— Дякую за довіру, пане оберштурмбанфюрер!
— Пусте! Краще я вам зараз дам перший урок, як користуватися магнітофоном. — Хейніш поляскав по металевому ящику, що стояв у нього на журнальному столику, зняв кришку. Увігнав штепсель в розетку. Засвітилася червона сигнальна лампочка. Майєр з цікавістю спостерігав. Він знався на магнітофонах і збрехав про всяк випадок. Щоправда, цей новенький магнітофон був незнайомої конструкції — техніка, особливо секретна, вдосконалюється швидко.
— Ви чували свій голос у записі?
— Не доводилося, пане оберштурмбанфюрер.
— Це те, що мені зараз треба. Кажіть, я записую…
— Що казати?
— На ваш вибір, що заманеться…
Справді, що сказати? Особливо враховуючи, що запис у Хейніша може лишитися…
Віллі виструнчився, клацнув закаблуками і, мов на екзамені, виголосив "фюрер-принцип", втілений у статуті та практичній діяльності всіх організацій СС:
— Нація, імперія, фюрер! Фюрер діє! Фюрер творить! Фюрер думає за всіх нас! Авторитет і влада фюрера безмежні. Ми обожнюємо фюрера!
— Хайль Гітлер! — ревнув і собі Хейніш і лише після цього натиснув на клавіш. — Зараз перемотаємо плівку. — Натис на інший клавіш. — Тепер послухаємо. Вмикаю!
Магнітофонні кола оберталися спочатку нечутно. Аж ось залунало: "Кажіть, я записую…" — "Що казати?" — "На ваш вибір, що заманеться…"
— Ну, що скажете? — запитав Хейніш, коли вони прослухали запис.
— Про що?
— Про запис!
— Чистий. Звук добрий.
— Я не про це, — не терпілося Хейнішу. — Я питаю про голоси? Ви їх упізнали?
— Ваш — упізнав, мій — як чужий. Аж не віриться.
— Отож-бо воно і є! — задоволено мовив Хейніш. — Уявляєте: ніхто не впізнає власного голосу. Чому?
— Хтозна…
— Пояснення просте: людина чує свій голос із себе. Вона не чує себе іззовні, тому й не впізнає власного голосу. Він здається іншим за тембром.
— Розумію. Але яке це має практичне значення?
— До цього ми й підходимо.
Хейніш вимкнув магнітофон, накрив футляром.
— Обергрупенфюрер Кальтенбруннер запропонував мені працювати в групі "Цепелін".
— Щиро вітаю вас з високим призначенням, пане оберштурмбанфюрер!
— Дякую! Я вважаю, що ми добре спрацювалися з вами, Віллі…
— О! Радий це чути.
— І тому не забув про вас. Ви їдете зі мною в Берлін!
— Не знаю, як і дякувати…
— З подяками — потім! — замахав рукою Хейніш. — Річ у тім, що на "Цепелін" ми з вами починаємо працювати вже зараз. Тому я не в усьому можу довіритись своїм, уже, по суті, колишнім, підлеглим.
— Починаю розуміти.
— У мене є кілька агентів, яких я лишаю для роботи в тилу ворога. Всі вони — з місцевих унтерменшів. Я маю намір провести з ними бесіди і записати розмову на плівку. Непомітно. Ваше завдання: обладнати магнітофон у себе в номері. Мікрофон замаскувати у мене.
— На коли?
— Бесіди відбудуться післязавтра, вночі. З кожним агентом розмовлятиму окремо. Запис — чудовий гачок!
— Хіба письмове зобов’язання менш надійне?
— Ви, Майєре, оперуєте категоріями європейської цивілізованої людини і тому подекуди забуваєте, що маємо справу з дикунами. На них запис справляє приголомшливе психологічне враження! Особливо сильно діє власний голос, що лунає ніби чужий. Додайте ще відповідний зміст… Зрозуміли?
— Так точно!
— Дійте!
Але Віллі Майєр не пішов, як належало, а якось непевно, що не схоже було на нього, мовив:
— Дозвольте звернутися, пане оберштурмбанфюрер!
— Щось не ясно?
— Я не з цього приводу. У зв’язку з від’їздом до Берліна…
— Кажіть!
— Мені здається, — сказав Майєр, і в його голосі раптом забриніла суворість, — було б негарно з мого боку покинути напризволяще дитину фронтового товариша.
— Про що ви? — здивувався Хейніш. — Що за дитина? Чия?
— Адольфа Шеєра.
— Що?!
— Хіба ви не помітили?
— Що?
— Фрейлейн Бергер вагітна.
Хейніш замислився:
— Розумію… Але чи певні ви?
— Я не певен — я знаю. Вона носить дитину Адольфа Шеєра, що загинув на бойовому посту.
— Вона не обмовилася мені про це ані словом. Навіть не натякнула.
— Соромиться.
— Дурненька!
— Дівоча цнотливість, знаєте… І шлюб не зареєстровано.
— До чого ви ведете, Віллі?
— Фрейлейн — сирота. Рідних у неї нема. Єдина надія — це мати Адольфа, Патріція Шеєр. Але чи прийме вона молоду матір з позашлюбною дитиною? Чим довести, що дитина Адольфа? Фамільна схожість виявляється згодом, і то не завжди. Адже дитина не обов’язково може бути схожа на батька, буває — на матір…
— Так, важкеньке питання! — крекнув Хейніш, але його хитруватий вигляд суперечив цьому твердженню. І він додав: — Здається, я знаю, як уладнати справу.
— Справді? — зрадів Майєр.
— Я слів на вітер не кидаю!
— О, пане оберштурмбанфюрер…
— Зайдіть до мене разом з нею.
— Слухаюсь!
За хвилину виструнчена шарфюрер Бергер відрапортувала:
— З’явилася на ваш виклик, пане оберштурмбанфюрер!
— На запросини, — люб’язно виправив її Хейніш, даючи зрозуміти, що розмова не матиме офіційного характеру. — Цього разу тема нашої розмови буде далекою від службових справ.
— Слухаю вас!
Хейніш запитав руба:
— Чому ви не повідомили мені, що готуєтесь стати матір’ю?
— Не думала, що вас це може цікавити.
Хейніш повчально підняв палець:
— У службі безпеки, фрейлейн, працюють люди, серед яких дружба вважається однією з головних позитивних рис. Більш того, на це є навіть відповідна графа в особистих анкетах. СД — одна велика, міцно збита сім’я, батько якої наш улюблений фюрер! Таким чином, ваша вагітність для нас, лицарів імперії, значною мірою теж є справою службовою, а не обмеженою колом ваших особистих, приватних турбот. Що ви скажете на це, Віллі? — звернувся він до Майєра, намагаючись розтягти службово-емоційний ефект.