— Радий бачити тебе, Франце, — привітно сказав Майєр. — Сідай! Начальства ще нема. Доведеться понудьгувати зі мною.
— Жартуєш? — озвався Франц. — Ти і нудьга — поняття несумісні!
— Франце, змилуйся наді мною! — молитовно склав руки Віллі. — Я не жінка, щоб нашпиговувати мене компліментами.
Обидва приязно засміялися.
— Що у нас нового, Віллі? — запитав обер-лейтенант, нарешті всідаючись біля столу Майєра. Валізку він акуратно поставив на підлогу поміж ніг.
— У нас? Нічого особливого. Марудимося, як паперові душі… А ти з новинами? Щось розкопав?
— Звичайно! — самовдоволено відповів Рейніке. — У Кеслера просто-таки собачий нюх. Але я теж не з останніх гончаків. Ми б нічого нового у справі Мюллера не виявили, якби я не дотямив завітати до графа фон Ферстера.
— Стривай, — удав здивованого Майєр, — ти сказав у справі Мюллера?
— Авжеж.
— Її ж закрито і списано в архів.
— Кеслер поновив розслідування і не помилився. Правда, якби не я… Ну хто б іще подався до фон Ферстера?
— А що граф?
— Що граф! Мюллер йому імпонував, і граф, як міг, дбав про комфорт небіжчика.
— Яке ж це відношення має до вбивства?
— Пряме! Виявляється, граф подарував Мюллерові елегантного "вальтера". Але у графа залишилися фотознімки пістолета і вистріленої з нього кулі.
— І що з цього випливає?
— А те, що Мюллера вбито саме з цього подарованого пістолета — знімки балістичної експертизи і ті, що я їх взяв у графа, ідентичні. Не стріляв же Мюллер сам у себе!
— Чому б ні? — сказав Майєр, аби не мовчати.
Але обер-лейтенант Рейніке сприйняв це запитання як суттєве. Він морщив свій низький лоб, напружуючись дати вичерпну відповідь. Нарешті переможно прорік:
— Але ж стріляти собі в спину незручно. Може, Мюллера уколошкав хтось із своїх? Як ти, Віллі, гадаєш?
Схвильований не на жарт, Віллі Майєр зусиллям волі надав своєму голосу цілковитої байдужості.
— Я нічого не гадаю. Пан Хейніш закрив цю справу як повністю з’ясовану. Невже забули, за що Кеслер власноручно пристрелив Есмеральду?
— І справді! — знову зморщив лоба Рейніке. — Чого ж тоді слідчий ганяв мене до Новоазовська? Робити йому нема чого, чи що?
— Каліф на годинку, от і пнеться, — з байдужістю стенув плечима Майєр. — Хай собі поцарює. Повернеться завтра пан оберштурмбанфюрер, і Кеслер знову принишкне, як миша. А тобі, Франце, я щиро раджу просто забути про цей службовий дріб’язок. Наша справа — виконувати накази. Будь-які. Навіть дурні.
— Це точно! — охоче погодився обер-лейтенант.
— Нехай начальство саме поміж собою чубиться. Нам до цього діла нема.
— Маєш рацію, Віллі! Так і зроблю. Я своє виконав, а на інше мені начхати. Чого це я маю сушити собі голову дідько знає над чим? А з паном Хейнішем нікому з нас не тягатися. Ясна річ!
Цієї миті двері приймальні відчинилися, і в них поважно впливла опасиста постать слідчого Кеслера.
— А, Рейніке! — мовив він, не вітаючись. — Виконали завдання?
— Яволь! — виструнчився обер-лейтенант.
— Доповідайте. Тільки коротко! Саму суть.
— Мюллера вбито з "вальтера", подарованого йому графом фон Ферстером.
— Он як! Є докази?
— Так! — Рейніке шарпнув до себе планшет.
— Подивлюся потім! — зупинив його Кеслер і збуджено мовив: — Це надає всій справі нового освітлення. Мабуть, це той самий "вальтер", якого Мюллер збирався подарувати своїй нареченій?
— Так точно! — ревнув Рейніке.
— Але ж цей спідничник Мюллер міг подарувати пістолет іншій жінці.
— Звичайно, міг, — підтакнув обер-лейтенант.
— Коло звужується: якій саме?
— Есмеральді! — гордий своєю проникливістю, бовкнув Франц.
— Е ні! — не погодився Кеслер. — Ліжко Есмеральди не потребувало жодних дарунків. Вона була безвідмовна, як надійний армійський автомат… Але годі з цим! Давайте папери.
Рейніке заходився розстібати планшет.
— Ну, Віллі, — нарешті Кеслер звернувся й до Майєра, — що ви на це скажете? Успіх — понад усякі сподівання! Тепер можна сміливо робити деякі цікаві припущення…
— Здається, вони у вас уже є? — примусив себе улесливо всміхнутися Майєр.
— Віддавна! І вони вам відомі. Але за браком доказів… — Він не закінчив думку, бо дещо згадав, і шпигнув: — А ви, Майєре, намагалися справу Мюллера спалити! Добре, що я своєчасно втрутився.
Масні оченята Кеслера переможно поблискували.
— Ходімо, Рейніке! — покликав слідчий за собою обер-лейтенанта.
Майєрові не треба було з’ясовувати, на кого Кеслер в’яже зашморг: він і так про це добре відав. Але останні події буквально приголомшили його: Крістіні загрожував провал. Відтепер, маючи на руках речові докази, Кеслер ні перед ким не поступиться. А Віллі не міг навіть уявити фрейлейн катованою, замордованою.
Отже, Майєрові випадало діяти… І то — швидко, енергійно! Він одразу ж подумки зазначив: Кеслер не зареєстрував привезені документи. Зараз він перекладе їх до ділової папки. А далі? Принесе йому на реєстрацію? Навряд. Адже справу закрито Хейнішем. Куди ж їх подіти? Замкне в особистому сейфі?
Як не дивно, а до почуттів, що розбурхали Майєра, домішувалося й задоволення. Чому? Мабуть, тому, що психологічно йому було необхідно якнайшвидше утвердитися в своїй новій ролі радянського розвідника, упевнитися в можливостях активного протиборства, переконатися у власних здібностях.
Та він, непомітно для самого себе, давно був у тій ролі, яку обрав не зовсім свідомо. Усе почалося з доручення Хейніша опікувати фрейлейн Бергер — подбати про форму на її гарну фігурку, знайти пристойне житло, оборонити від зазіхань залицяльників. А потім убивство Мюллера, пожертва Есмеральдою для врятування Крістіни і удар, який завдав йому Хейніш, що наказав буквально з рук в руки передати фрейлейн берлінському зальотнику Адольфу Шеєру… Служба! До чого вона тільки примушує людину? Він, Віллі Майєр, відсунувся в тінь там, де поліз би у відчайдушну бійку перший-ліпший сільський парубійко. А він причавив службовим чоботом найніжніші свої почуття. Поступився, сумно змирився. А все ж і надалі дбав про безпеку Крістіни і навіть про її можливий у фронтових умовах добробут. Подеколи Майєрові здавалося, що це стало сенсом його життя. Розумів, що надто перебільшує, але до певної міри, ніде правди діти, воно так і було.