— Ну, джигіте, оповідай — козак слухає! — жартома почав Калина. — Як ви там? Як Матвій Іванович? Розказуй!
— Костянтине Васильовичу, дорога ти моя людина, як живемо, сам знаєш — війна. Генерал тобі вітання передає, та про це — потім. Краще почну з найприємнішої новини: від Марії одержали радіограму.
— Нарешті! — вихопилося в Калини. — Жива? — запитав те, про що хотів запитати найперше, але не наважувався.
— Коли вийшла в ефір, то ясно, що жива… Зараз відступає разом з військами Клейста. Зібрала надзвичайно важливі дані про оборонні споруди і розташування військ противника.
— Як же вона зуміла передати? Адже залишилась без рації!
— Знайшла стару. До речі, вона передала цікаві відомості про твого знайомого.
— Про кого це?
— Про Віллі Майєра.
— Що?
— Власне, я тому й приїхав.
— Оповідай!
— Виявляється, цей Майєр, почуваючи до Крістіни особливу симпатію…
— Про його симпатію мені відомо. У старі часи він би викликав мене на дуель! Такий…
— Зажди, — заблагав Анзор, — бо ти стаєш і моїм конкурентом.
— Чому?
— Тому, що Матвій Іванович каже, що серед усіх балакучих людей я — рекордсмен. А за тобою мені й слова не мовити.
— Мовчу! — Костя підняв руки.
— Тоді слухай. Цей Віллі Майєр врятував Студентку від викриття, коли велося розслідування справи про вбивство Мюллера. Він спромігся повернути діло так, що винною в смерті карателя визнали Несмітську, агентку СД під кличкою Есмеральда. Марія вважає за можливе скористатися діями Майєра і залучити його до співробітництва з нами.
Анзор вийняв з бокової кишені невеличкий пакет і подав Калині.
— Ось лист генерала Роговцева керівництву управління. Тут усе викладено до найменших подробиць. Окрім того, генерал вважає не зайвою твою думку, оскільки ти особисто знайомий з Майєром і вивчив середовище, в якому діє Студентка.
— Ясно! — Калина підняв трубку і комусь наказав: — Негайно принесіть мені всі матеріали перевірки на Арійця.
— Арієць — це хто? — поцікавився майор Тамбуліді, бо цю кличку почув уперше.
— Той, про кого ми говоримо.
— Майєр?
— Він.
— Виходить, ви теж…
— Виходить, Анзоре.
— Ну й дива?
— Чому ж? Висновок простий.
— Який же?
— А такий, що Марія в тилу ворога, а ми тут, у Москві, одну думу думаємо.
— Ви мене, Костянтине Васильовичу, просто приголомшили. Ніколи не сподівався…
— Ну, зваж сам, Анзоре: Марія — не професійний розвідник. Одній їй там важко. Чи знаєш ти, що таке самотність? І досвіду в неї малувато. Ти мав підготовку, а вона з студентської лави — в пекло, до вишколених вовків контррозвідки. Чи легко їй? Крім того ж, до найважливіших документів доступу у неї нема.
— Нічого, Костянтине Васильовичу, казка про Червону Шапочку має щасливий кінець.
— Ех, Анзоре, якби ж то ми могли казочками втішатися, — з явним жалем зітхнув Костя.
Цієї миті двері відчинилися, і до кабінету увійшов стрункий, по-військовому підтягнутий старший лейтенант.
— Товаришу підполковник, — відрапортував, — матеріали на Арійця!
— Давайте!
Старший лейтенант, чітко карбуючи крок, підійшов до столу і простяг Калині досить пухку папку.
Підполковник взяв зі столу пакет, привезений майором, і мовив:
— Цей пакет — від генерала Роговцева, з Кавказу. Передайте його через секретаріат начальникові управління товаришу Сербулову. Негайно! Про дальше не турбуйтеся: він викличе мене на доповідь сам. Все! Можете йти.
Старший лейтенант вийшов, а Калина, поляскуючи по принесеній папці, задумливо сказав:
— Знаєш, Анзоре, я весь час пригадую слова Марії: "Мені мовби хтось допомагає, ніби відводить від мене Удар…"
— І нам про це повідомляла! — підхопив Анзор. — Це він — Майєр!
— Ось тому й було заведено папку на Арійця. Ти приїхав дуже вчасно. Влучив прямісінько в "яблучко".
— А що ж тут дивного? — Анзор ніколи не ліз по слово до кишені. — Я ж відомий "Ворошиловський стрілець". Ще з шкільних років значок маю.
— А тепер для початку прочитай ось цю сторінку. Текст її тобі багато що з’ясує, а мене врятує від твоїх запитань.
— Читати уголос? — запитав Анзор.
— Краще уголос! Щоб і я знав, про що ти дізнався.
— Ясно! Щоб не балакати двічі.
— Точно, Анзоре, бо часу у нас мало — Григорій Іванович довго теревенити нам не дасть.
— Хто це?
— Товариш Сербулов.
— Читаю! "…Його справжній батько Генріх Крамер — комуніст-тельманівець, учасник героїчного повстання гамбурзьких робітників. Арешт і ув’язнення завадили його шлюбові з нареченою Лізелоттою Рюлле. Вона змушена була побратися з Паулем Майєром, сином заможного власника бакалійної крамниці в Гамбурзі. Пауль Майєр вважав новонародженого за власного сина, дійсний стан речей був від нього прихований. По виході Крамера з в’язниці мати познайомила сина з "дядьком Генріхом", який кілька років мав значний вплив на формування свідомості підлітка. З приходом гітлерівців до влади Крамер емігрував до Швейцарії, де увійшов до групи антифашистів, діяльність якої особливо активізувалася після віроломного нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Група підтримує регулярний радіозв’язок з німецькими антифашистами, що перебувають на території СРСР. Вона повністю солідаризується і поділяє ідеї революційних емігрантів".
— Солідно! — резюмував майор Тамбуліді, коли закінчив читати. — Ця папка містить відповіді на багато запитань.
— Крім головного, — сказав Калина.
— Ти думаєш, що Майєр…
Папка не дає відповіді на головне запитання: чи захоче він співробітничати з нами? Але нам необхідно виходити з одного: потрібен не примус, а свідомий перехід на наш бік, ми розраховуємо на його тривалу роботу в тилу ворога, до кінця війни. От і виникає запитання: хто в його душі переможе — Крамер чи Майєр?
— Це — точно! — погодився Анзор.
Калині знову пригадувалися слова Марії: "Він не такий, як інші німці… Він засуджує війну, яку веде рейх… Уникає від участі в каральних акціях, не катує арештованих…" Справді, цей Майєр серед чорних мундирів — біла ворона. І Калина це знав не лише з вуст Марії, а й з власних вражень.
— Іншого шляху для Майєра не бачу — тільки до нас! — розмірковував уголос й Анзор. — А яка твоя думка? — почав було Анзор, але розмову урвав телефонний дзвінок.
Калина підняв трубку, вислухав і відповів одним словом: