СПІВУЧА КОЛИСКА З ВЕРБОЛОЗУ
Окупаційні фрески
Читачеві пропонується низка новел відомого прозаїка, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, кожна з яких є довершеним твором, а разом вони об'єднуються — і сюжетно, й тематично — у вражаючу картину воєнного дитинства. Через окремі епізоди й конкретні деталі автор показує трагедію народу, не цураючись ані високого, ані болюче-страшного, навіть того, про що мовчали протягом майже п'яти десятиліть. Дійсність українського села у часи фашистської окупації показано очима дитини, але душевний досвід, набутий у тих умовах, безперечно, сприйнятніший для читача, що стоїть на порозі зрілості. Вершини трагічного ведуть підлітка до розуміння нелюдської суті війни і невмирущості народної сили.
НА РІЧЦІ
— Ти неси коромисло, а я понесу відра,— каже баба Ликора.— Отак удвох і підемо з тобою до річки по воду.
Ранок паркий, теплий, наче молоком п'янким облитий, а від землі, що вистудилася за ніч, ледь-ледь, струмує холодок. Ген у білому розведеному ранковому молоці видніє мляве, бліде сонце, схоже на великий ворок сиру, а з цього ворока тільки почала віддушуватися сироватка. Ще не відспівали всі півні, й зрідка озиваються по селу, перегукуючись, але перегукуються з запізненням, наче вони чують — і не чують один одного.
На голках молодої трави ще не розтанула роса й приглушено мерехтить, як розсипана сіль.
Під опушеними вербами вузьким бакаюватим шляхом іде якась жінка, вже й понуро, байдуже поминає нас, то баба Ликора сама озивається до неї:
— Ви знаєте, куди ми оце йдемо?
— А куди? — зупиняється незнайома жінка.
І тоді баба Ликора береться охоче розказувати, наче терницею січе:
— Взяли оце відра та коромисла — й до річки по воду. Бо надумала змити голову собі й дитині. Подивіться, як закостричилася в нього та й у мене. Ждала дощу, аби дощовою, але нема дощу, нема. То не стану мити криничною, вже краще річковою, бо така м'яка, що й лугу не треба, що й без мила вимиває, а як розчешеш волосся гребінцем — ну шовкове й годі!
Погомонівши, баба. Ликора з миром відпускає незнайому жінку, й тепер ми зі шляху звертаємо у бічну вуличку, де гостро пахне відвологлою від роси кропивою та блекотою. А вже цією вуличкою — в левади, над якими більшає та густішає підсвіченого сонцем розрідженого молока-туману.
Левади — як зелене полотно, а по цьому зеленому полотну гаптовано де кущ верболозу, де кущ калини. І чорна галка на калині — мовби вигаптувана в перкалевому повітрі. Та ні ж бо, не вигаптувана, бо зривається, летить і тане. А левади зостаються незрушні, бо таки виткані, а верболози й калини також незрушні, бо таки вигаптувані.
Баба Ликора з білого піщаного берега ступає на камінь, що сірим лобом горбиться у воді. Набирає відро води — і ставить на берег, далі набирає друга відро — й так само ставить на берег. Від каменя відбігають півколами, тремтять і зникають на сонній воді жмурі, хвилька за хвилькою.
Ген через річку видніє гатка, обсаджена вербами, видніє гребля, а біля греблі бовваніє млин.
А як прямо подивитися, то за річкою на тому спадистому березі височіють віковічні дерева заводського парку, а вже поміж дерев та за деревами парку стримлять зруйновані корпуси цукрового заводу — жовті, а також цеглисто-рудої барви.
Баба Ликора бере в мене вигнуте дугою, обшмуль-гане до воскового блиску коромисло, підводить коромисло попід дужками відер — ось ми й підемо від річки додому гріти воду в печі й мити голови. Та в останню мить вона випростується над відрами з тремтячою блакитною водою і пильно задивляється примруженими очима понад берегом.
— Подивись, подивись,— каже.
А сама поглядає на плесо поміж лепехи та осоки, над якими сіріють поламані стебла торішнього всохлого волоття. Ще якусь мить тому пустельне, зараз це плесо оживає: з лепехи та осоки вигулькує кілька диких качок. Птахи неначе бігли, важко пробиралися поміж заростей, та опинившись на вільному плесі — спиняються, чи то до берега приглядаючись, чи то до самих себе.
— Ти лише поглянь на сіру качечку,— з дивним зачаруванням, пошепки мовить баба Ликора.— Як ото качури кругом неї...
Троє качурів розпливаються обіч непоказної сірої качечки, що опиняється посередині їхнього невеличкого табунця. А вона сидить на воді так, наче їй і діла ніякого нема до тих трьох качурів, пострілює головою на довгій шиї то в один бік, то в другий. А ще нагинає голову так, наче ось-ось пірне під воду й невідомо, де випірне: чи в заростях біля берега, чи посеред річки.
Зате оті три качури! Такі, наче з ними коїться щось. Заповзято починають метушитися довкола сірої качечки. То наче розбігаються по вузькому плесу до осоки й ось-ось зникнуть там, то повертаються назад до своєї обраниці — й кружляють довкола неї. Гордовито витягують голови, пришвидшують плавбу — і враз сповільнюють плавбу, наче хочуть завмерти, але зразу ж і знову кидаються в дивну завзяту плавбу довкола.
І пересвистуються! Чи то між собою пересвистую-ться* чи то озиваються до сірої качечки, мовби і її запрошуючи до танцю-грища, та вона мовби й не чує, не пристає на їхні запросини, якась байдужо спокійна. Хоч, може, й не така байдужо спокійна, бо поглядає на качурів цікаво, не тікає від них.
І сама вона сіра-сіресенька, непоказна, менша від качурів, а вони, омиті водою, сяють барвистим пір'ям, що іскриться.
— Ото ще невісточка,— бубонить баба Ликора.— Ти ж бач...
— Вони сваряться? — питаю.— Сердяться на качку?
— Сердяться на качку? — перепитує баба Ликора.— Ну й чудний! А чого їм сердитися... Не сердяться й не сваряться... Вони парубкують!
— Хто парубкує? — не тямлю.— Качури парубкують?
— А хто ж іще! Хіба не бачиш? Уже так стараються, так стараються один поперед одного. Стараються, щоб качка вибрала кращого поміж них, а вона й не квапиться вибирати.
— А чом не квапиться вибирати?
— Бо куди квапитися? Ще вспіє... Аби потім не дмухати на холодне...
Здається, баба Ликора глузує з мене, бо язик у неї гострий, мов молода осока. Придивляюся — ні, таки не глузує, її темне лице кольору гречаного меду світиться тоненькою, наче місячне проміння, усмішкою.
Тепер уже, дивлячись на плесо, починаю розуміти, що качури справді не сваряться між собою й не сердяться на сіру качку, а залицяються до неї. Може, й не парубкують, як ото каже баба Ликора, а все-таки залицяються. Ген які вони славні в плавбі, ген як чудно гнуть колінця на воді, то розбігаючись, то збігаючись, то припадаючи шиями до води, стелячи їх по поверхні, то хвальковито витягуючи вгору. Й то ж качури не просто собі висвистують, а співають для качки, й кожен старається якомога майстерніше, але ж не винуваті, що не вміють по-солов'їному, а лише по-качиному. І сама сіра качка вже не видається мені байдужою, як досі, а цікавою й пильною. Та й розумниця ж, бо справді приглядається до качурів, які то вони вдатні, бо справді вибирає кращого з-поміж них.