"Ще!" — благала вона своїм серцем, думаючи, що то сниться чи мариться. І пісня пташина знову забилася об вікно, знову в ній озвалася воля, й запахло од неї полем і першим дощем. Галі здавалося, що вона може руками половити оті звуки, що може бавитись ними, як крем'яхами. Здавалось, що оте голосне намисто може розсипати в себе по грудях, а то й почепити на шию, щоб завжди грало й світилося. Вона аж засміялася від щастя. І в цей час на дворі пролунали материн і Санин голос. Мабуть, жайворонок злякався їхніх голосів, бо більше не співав.
— А чому Саня не зайшов? — поспитала в матері.
Мати хотіла відповісти щось сердите, але побачила радісне доччине обличчя й запитала:
— Ти вже видужала?
І тут під вікном знову пролунав весняний спів.
— Це вони, жайворонки,— сказала Галя.
— Які жайворонки? — здивувалася мати.
— О-о... чуєш?.. Це вже весна?
— Весна,— по хвилі відповіла мати.
І в душі покаялася, що насварила Саню, який ото никає попід їхніми вікнами та виспівує. Їй теж стало добре і теж здалося, що у вечірній хаті запахло молодим полем.