Шум битви все наростав, наближаючись до місця, де лежала Евтібіда. Він ставав дедалі ясніший і виразніший, і, чуючи люті прокльони галлів, лемент латинян, вона знов і знов упевнювалася, що римляни зазнають остаточної поразки.
Незабаром римляни кинулися тікати, а гладіатори переслідували їх з люттю, потроєною видовищем поля, встеленого побитими германцями. Страхітливим розгромом закінчилася ця битва. Військо Геллія було повністю знищене — понад чотирнадцять тисяч римлян полягли, а сам він, поранений, урятувався лише завдяки своєму прудкому коневі. Недобитки римського війська порозбігалися хто куди, втративши обоз і прапори.
Радість гладіаторських легіонів від цієї блискучої перемоги була затьмарена сумом за загиблими германцями, і Спартак не тільки заборонив будь-яке свято, але звелів оголосити по війську день жалоби.
На другий день гладіатори взялися спалювати тіла своїх загиблих братів. На полі бою було розкладено величезні багаття, на яких спалювали сотні трупів.
Навколо багаття, де було одне лише тіло Еномая, зібралися мовчазні й сумні командири, а за ними чотирикутником вишикувалися всі легіони.
Гігантське тіло звитяжного германця, на якому було двадцять сім ран, облите й намащене мазями та пахощами, які прислали на вимогу Спартака перелякані громадяни сусідньої Нурсії, загорнуте в білий з найтоншої шерсті саван, поклали на багаття і обсипали яскравими квітами. Спартак кілька разів поцілував його обличчя. Крізь ридання, блідий, з глибоким жалем у серці, він виголосив надгробну промову, в якій з похвалою згадав доблесть, непереборну хоробрість і просту вдачу загиблого героя. Потім сам узяв смолоскип і поклав на ватру, що, підпалена за ним сотнями смолоскипів, швидко спалахнула безліччю вогняних язиків.
Прах Еномая зібрали у вогнетривку тканину і пересипали у невеличку бронзову урну, теж подаровану мешканцями Нурсії. З того дня Спартак зберігав при собі урну з прахом Еномая як найдорожчу реліквію.
З десяти тисяч германців, які билися разом з Еномаєм, було знайдено тільки п'ятдесят сім поранених і з них тільки дев'ять лишилися живі. Серед них була і Евтібіда. По всіх гладіаторських легіонах прокотилася слава про доблесть дівчини, всі вихваляли її сміливість, що не могло обійти і Спартака. Будучи людиною великодушною і благородною, він щиро поважав звитяжних людей, цінував їхні сміливі діла. Тому він під оплески всіх легіонів нагородив гречанку відзнакою хоробрих — громадянським вінком.
Приймаючи цю дорогоцінну нагороду, дівчина страшенно схвилювалась і, хоч як силкувалася оволодіти собою, не змогла приховати мертвотної блідості та судорожного тремтіння своїх рук. Гладіатори побачили у цьому вияв скромності, а то були, мабуть, лише муки нечистої совісті.
Нагороджена відзнакою за хоробрість і самовідданість,
Евтібіда заявила, що вона і далі йтиме з військом повсталих. Хоч вона ще не зовсім одужала і рука у неї була на перев'язі, проте одразу попросила зачислити її до контуберналів Крікса. І це було дозволено за спільною згодою Крікса і Спартака.
Через двадцять п'ять днів після битви біля Нурсії, коли військо повністю відновило сили, Спартак рушив далі. Як було вирішено раніше, він хотів через Апенніни і землі піценів пройти на землі сеннонів, щоб Емілієвим шляхом дістатися до переправи на річці Пад і таким чином потрапити в Галлію.
За два тижні військо дійшло до Равенни і тут, на відстані кількох миль од міста, стало табором, щоб утворити три нових легіони з п'ятнадцяти тисяч рабів і гладіаторів, які збіглися до повсталих під час їхнього походу через землі сеннонів.
Начальниками нових легіонів були поставлені: вільнонароджений гладіатор Гай Ганнік, галл Каст і фракієць Ідумей, який відзначився дивовижною хоробрістю у битвах при Камеріні і Нурсії.
З військом у сімдесят п'ять тисяч бійців Спартак продовжував іти до річки Пад.
У цей час торішній консул, а нині претор Цізальпінської Галлії Гай Кассій, почувши про поразку консулів Лентула та Геллія і про загрозливе наближення Спартака, поквапився зібрати якомога більше римських ополченців і допоміжного війська. Зібравши всього десять тисяч воїнів-ополченців і стільки ж допоміжних солдатів, він з цим військом переправився біля Плаценції через річку Пад, щоб перешкодити гладіаторам іти далі.
Гладіатори тим часом дійшли за два переходи до Бононії і, як звичайно, увечері збудували поблизу міста табір. Нападати на місто вони не збиралися. Спартак заявив, що тут їм слід залишитися доти, доки розіслані у всіх напрямках загони кінних розвідників не зберуть докладних відомостей про сили противника і наміри його воєначальників.
На світанку наступного дня гладіатори взялися за звичайні військові вправи на валах табору. Кожного з п'ятнадцяти тисяч чоловік навчав ветеран з перших капуанських або равеннських легіонів, що були справжнім кістяком війська Спартака.
Цього ранку Евтібіда прийшла до намету вождя і спитала Мірцу.
Та вийшла їй назустріч, прийняла гостинно й привітно, бо, як жінка, вона ще більше, ніж гладіатори, дивувалася сміливості і відвазі Евтібіди.
Гречанка сказала Мірці, що завжди відчувала до неї найщирішу прихильність і їй здається природним, щоб дві єдині на все військо жінки з'єдналися ніжною сердечною дружбою.
Мірца з радістю, властивою її щирому серцю, прийняла слова Евтібіди. Урочистими клятвами і палкими поцілунками вони скріпили дружбу на життя й смерть.
Потім розстались, і Евтібіда пішла з Преторія.
Які були наміри гречанки, для яких нових інтриг домагалася вона дружби Мірци, ми побачимо згодом, а тепер підемо за нею слідом до тієї частини табору, де розташувалися намети галльських легіонів.
На провулках, що відокремлювали ряди наметів, навчалися фехтування п'ять тисяч галлів, з яких утворили чотирнадцятий легіон, набраний у сеннонській провінції.
Проти кожного нового воїна стояв ветеран, озброєний дерев'яним мечем, і навчав новака завдавати та відбивати удари за всіма правилами фехтування. П'ять тисяч учителів одночасно вигукували команди, і від цього над табором стояв безперервний галас:
— До бою!
— Вище щит!
— Нижче вістря меча!