— О моя Евтібідо, — вимовив гладіатор ніжним, повним любові голосом, — прости мені божевільний гнів… прости… прости…
— О славне серце, о найблагородніша душа! — схвильовано промовила дівчина, радісно засміявшись, і кинулась на шию велетневі, який уже стояв перед нею навколішках, — Я теж повинна просити у тебе пробачення за те, що довела тебе до такої люті.
І після перших міцних обіймів та поцілунків германця вона знеможено промовила:
— Я надто кохаю тебе… Я б не змогла без тебе жити!.. Пробачимо одне одного і все забудемо…
— О моя добра, моя щиросерда Евтібідо!..
Раптом вона перша відірвалась від нього і вкрадливо запитала:
— Ти віриш мені, що я тебе кохаю?
— О, вірю, вірю, так, як у всемогутнього безсмертного Одіна!
— То невже тоді, заради золотих стріл Діани, ти хоч на мить міг подумати, що я не бажаю тобі добра?
Та я ніколи в цьому не сумнівався!
— А якщо не сумнівався, то чому ж не слухаєшся моїх порад? Чому все ще віриш лукавому другові, який тебе зраджує, а не жінці, яка тебе любить більше від себе самої, бажає бачити тебе великим і щасливим?
Еномай зітхнув і не відповів ні слова, тільки мовчки почав ходити по намету.
Так минуло хвилин дві, і ніхто з них не промовив і слова. Потім Евтібіда заговорила знову, ніби звертаючись до себе самої: — Може, я попереджала його задля своєї вигоди? Може, я застерігала його від сліпої віри, властивої його щирій вдачі, одкривала йому очі на тенета, які чорна зрада готує для нього і бідолашних гладіаторів? Може, це все я робила для власної користі?
— Але хто тобі про це хоч раз сказав чи хто подумав? — спитав Еномай, зупиняючись перед дівчиною.
— Ти! — суворо крикнула гречанка. — Ти!
— Я? — здивувався Еномай.
— Так, ти! Бо кінець кінцем можливо тільки одне з двох: або ти віриш, що я тебе люблю і добра тобі зичу, — в такому разі ти мусиш вірити, що Спартак вас зраджує, або ти певен, що Спартак — людина чесна і благородна, — тоді ти повинен у мені вбачати зрадницю!
— Та ні ж, ні! — майже плачучи, скрикнув бідний германець. Він не був сильний у логіці і не знав, як відкараскатись од цих невблаганних доказів.
— Ну скажи сам, навіщо мені тебе зраджувати? — не відступала од свого Евтібіда.
— Пробач мені, Евтібідо, божество моє. Я не те що не думаю, мені й у сні не ввижалося, що ти могла чи хотіла б мене обдурювати. Адже ти дала стільки доказів твоєї любові… та… пробач мені… Я ніяк не доберу, навіщо, з якої речі став би Спартак зраджувати?..
— Навіщо? З якої речі? — повторила Евтібіда, підводячись і поволі підступаючи до Еномая, який увесь ніби знітився під її поглядом. — А скажи-но мені, довірливий дурню, чи не сам Спартак признався, що після битви під Фунді до нього приїздив консул Варрон Лукулл і пропонував йому високу посаду в іспанському війську, префектуру в Африці, якщо він згодиться вас покинути?
— Так, він про це говорив, але ж ти знаєш, як він відповів консулові…
— А чи ти розумієш, нещасний дурню, чому він відповів так? Та тому, що за ці послуги такої дяки йому замало.
Похнюпивши голову, Еномай знову почав мовчки ходити по намету.
— Тепер ці пропозиції повторено, подвоєно, потроєно, а він уже ні в чому вам не признається.
— Та звідки ти про все це знаєш? — спитав Еномай, зупинившись перед Евтібідою.
— А Рутілій поїхав же до Рима, переодягнувшись в апулійського хлібороба, щоб запропонувати Катіліні командувати гладіаторським військом… Невже ти віриш, що його посилали тільки за цим?
— Але якщо…
— Це тільки ви можете вірити цьому хитрому і підступному чоловікові… Але не я, бо я перша зрозуміла, що цей посланець поїхав до Рима, щоб відновити переговори, які сам консул розпочинав ще у Фунді.
Еномай знову заходив по намету.
— Коли б це було не так, то чому посилали Рутілія, саме Рутілія, латинянина, та ще й вільнонародженого?
Еномай мовчав.
— І чому після таємничої смерті Рутілія, не порадившись ні з ким з вас, таких же вождів, як і він сам, та ще й сміливіших і доблесніших, Спартак послав свого вірного Арторікса, переодягненого скоморохом? Чому саме Арторікса, коханця своєї сестри Мірци? Чому не когось іншого?.. І чому одразу після повернення Арторікса Спартакові раптом загорілося, щоб ви вирішили за всяку ціну вийти з Італії і повернутися до Фракії, до Галії, до Германії?
Еномай спинився мов укопаний.
• — Чи ж природно це все, розумно, правильно, чесно? — після короткої паузи наполягала Евтібіда. — Як же це? Рим уже до того знесилений, що не може набрати легіони, щоб боронитися від переможного Серторія в Іспанії, від переможного Мітрідата в Азії… А ми у цей страшний для Риму час, маючи сімдесят тисяч добре навчених, добре озброєних, випробуваних у стількох битвах воїнів, замість іти на вороже місто, тікаємо від нього?.. Ну хіба ж це розумно?
Еномай стояв мовчки і тільки похитував головою.
— Лентул, Геллій, їхні дві армії… то байка, вигадана Спартаком, щоб якось виправдати цю ганебну, незрозумілу втечу, щоб приховати від людського ока страшну, надто очевидну зраду… Геллій… Лентул… і їхні армії! — ніби сама з собою міркувала гречанка. — А чому розвідувати рух цього уявного війська Лентула сьогодні відправився він сам з тисячею вершників? Чому стежити за вигаданим військом Геллія він послав знову-таки Арторікса? Чому завжди і скрізь він тиче свого Арторікса? Чому він не послав нікого з вас?..
— Твоя правда… шкода… але твоя правда… — ледь розбірливо промимрив Еномай.
— То заради всіх небесних богів! — з лютим завзяттям крикнула Евтібіда. — Прокинься нарешті від згубного сну, в якому тебе заколисує зрада!.. А коли потребуєш знати інші причини, що штовхають цю людину до зради, то згадай, що він безумно любить римську патриціанку Валерію Мессалу, вдову Сулли. Заради неї, заради свого почуття він усіх вас продасть римському Сенатові і в нагороду візьме кохану жінку, а разом з нею — вілли, багатство, почесті…
— Правда!.. Правда!.. — закричав Еномай, остаточно переконаний цим нещасним збігом доказів зради фракійця. — Зрада Спартака очевидна!
Евтібіда, очі якої спалахнули жорстокою радістю, ще ближче підступила до германця і з притиском видихала йому в лице: