— Звичайно, все-таки шафка...
— Як же ви її відімкнули?
— Відмичкою... Бо це лабораторія мого знайомого...
— Отже, відкрили без дозволу?
— І цю газету, чесно кажучи, я знайшов у шафці. Чи вам не здається, що в цій обставині є глибокий зміст? Газета датована кінцем липня або початком серпня. Саме тоді зник начальник відділу. Може, це вона спонукала його до втечі? Якщо пропало безвісти вісімдесят тисяч чоловік, то йому могло здатись: яке значення має той факт, коли до їхнього товариства долучиться ще один утікач?..
— Все-таки ви відкрили шафку без дозволу?
— Та це ж заради Немуро-сана... Я вважаю, що виламувати двері в кімнату, де людина відбирає собі життя,— це не злочин.
— Звичайно, я не збираюсь вам дорікати. Просто мене цікавить сам факт.
— Чому?
— Скажіть, чому ви не розповіли мені про ту паливну базу з самого початку? Тільки не кажіть, що ви не знали. Вам бракує щирості. Може, приховуєте ще щось важливе?
Бліде юнакове обличчя вкрилося фіолетовими плямами. Випнувши губи й зухвало розправивши груди, він промовив:
— Як ви можете? Ви ж топчете добрі наміри людини.
Адже ці фотознімки я з власної охоти... без ніякої винагороди... Якби я промовчав, ви б нічого не знали... Не треба казати дурниць.
— Дивні речі від вас чую. Хіба ви не користувалися довір'ям у Немуро-сана? Тож зовсім природно, якщо з власної охоти мені допоможете.
— Ні, не все так просто, як вам здається,— прикусивши верхню губу, Тасіро-кун хмурніє.— Ви так кажете, бо до цього вас зобов'язує професія... Не штука людину переслідувати... Іноді треба допомогти їй сховатись.
— Але ж не завжди людина зникає з власної волі. її можуть убити або силоміць кудись затягти...
— Не розповідайте мені небилиць, яким і діти не повірять.
— Виходить, ви його переховуєте?
— Та хіба я на це здатний? Особисто я хотів би, щоб Немуро-сан повернувся додому. Та я не маю права таке казати. Якби часом з ним зустрівся, то не знаю, чи посмів би окликнути... навіть, коли б хотів... Звичайно, якби трапилась нагода, я б залюбки з ним побалакав і пообіцяв мовчати як риба... Мабуть, природно, що він мене цікавить... Сильна людина... Я такого не зміг би...
— Для цього не треба особливої сили.
— А ви змогли б?
— На жаль, я ще не став начальником відділу.
— А я не зміг би... Нікчемна фірма... Як подумаю, що заради неї торгують уроздріб дорогоцінним людським життям, то кортить пустити їй червоного півня... Та куди не підеш, усюди однаково... Оскільки там працюю, мушу думати, як би стати начальником групи, секції і, нарешті., відділу... Бо якщо навіть про це не мріяти, то життя стане ще жалюгіднішим... Треба перехитрити друзів, підлеститися до начальства... Навіть службовці, які не мають надії на підвищення, шарпають один одного і врешті обертаються у щось схоже на шматок вати в кишені...
— І між них часом потрапляє утікач з якогось іншого світу, правда?
Співрозмовник дивиться на мене вражено. Окулярів не підсовує, а, закинувши голову догори, силкується перехопити мій погляд, і на його борлаці стирчать, мов шпички, кілька незголених волосинок.
— Можливо...— і, полегшено зітхнувши, ніби чогось сподіваючись, стишує голос: — Гляньте, скільки людей кудись безперестанку прямує... І кожен має свою ціль... Сила-силенна цілей!.. Тому мені подобається тут сидіти й поглядати надвір... Покинутий усіма, перебираю свої тривожні, недоладні думки... Якщо інші йдуть та йдуть, не зупиняючись, а тобі нічого не залишається, як тільки дивитися на них, то що може бути гірше?.. Тільки подумаєш про це, як уже ноги підгинаються... Охоплює відчуття самотності й туги.>. Іти хоч би заради найнікчемнішої мети — яке це щастя!..
Несподівано, без жодного зв'язку із розмовою, я запитую себе: чому після прощання з братом клієнтка не пішла на його кремацію? Хоч би скільки разів вона повторювала, що всі клопоти взяла на себе організація, ніхто їй не повірить, адже тільки вона одна кровно з ним пов'язана. Було б цілком природно, якби вона навіть і без запрошення приєдналася до учасників останньої церемонії. А може, вона не хотіла зустрітися віч-на-віч із братовою смертю? її душевний стан можна зрозуміти, та все одно її поведінка викликає подив своєю неприродністю. Однак ту неприродність їй пощастило так уміло приховати, що там, у храмі, я нічого не запідозрив. Або, може, свого любого брата вона вважала небіжчиком ще за життя? З цим можна погодитись, якщо її довір'я, близьке до безумовного, тлумачити як його оплакування. Здається, я починаю розуміти, чому тієї миті, коли братове тіло спалювали, в десяти хвилинах ходьби від храму вона збуджено розповідала мені про нього, не зронивши жодної сльозинки. Якби у вітальні, переповненій її химерами і монологами, з'явився ще і мрець, їй не довелося б нічого міняти. Тож і до н ь о г о...
— Одного разу, досить давно, я був свідком такої прикрої сцени, що й досі не можу згадати про неї, не здригнувшись.—
Позираючи безперестанку то надвір, то на мене, Тасіро-кун довірливо вів далі: — Я тоді відпочивав, сидячи на лавці у якомусь парку. Поряд на сусідній лавці спав жебрак, та оскільки нас розділяла відстань понад три метри, а день видався спекотливий, то я вирішив терпіти такого сусіда, поки не скурю сигарету. Несподівано поблизу зчинився гамір, дивлюсь — наближаються демонстранти з червоними і синіми прапорами. Одні кричать у мегафони, інші співають пісень, а ще інші, взявшись за руки, вдають, що біжать, і нема їм кін-ця-краю. Раптом жебрак прокинувся й задивився на людський потік. Та не минуло й хвилини, як він захлипав: губи скривились, а з очей закапали сльози... Я ще ні разу, ні до того, ні після того, не бачив, щоб хтось так гірко плакав... Він плакав, дивлячись на демонстрацію... Він був жебраком, отже, брудним, запилюженим, а тому сльози, що скапували з його підборіддя, скидалися на каламутні вичавки з мокрої ганчірки... Очевидно, його охопило відчуття самотності й туги, коли побачив людей, у яких була мета...
— Може, підемо кудись в інше місце й вип'ємо по чарці? Я частую.
— Як хочете, або, може, не варто.
— Ні, ні, я хотів би ще дещо запитати...
— А-а, про шантаж власника тієї паливної бази, чи що?