— Ну, якщо не чули, то нічого.
— Не люблю запитань. Тільки дзвін від них.
— Тоді ще одне, останнє... Де жив останнім часом ваш начальник?
— Він любив справедливість. А тому недовго жив на одному місці.
— Речі в нього були? Скажімо, валізка з найнеобхіднішим...
— Сорочкою, зубною щіткою покористується й викине. Були в нього й дорогі речі. Поносить їх і продасть нам за півціни.
— Та, мабуть, щось залишилося? Наприклад, щоденник із потрібними записами, якого із собою не носив...
— Ніколи не бачив.
— Не думайте, що я на щось претендую. Просто він обіцяв передати мені щоденника однієї людини... для вас з товаришами ця річ нічого не варта...
— Все наше — і постіль, і навіть брильянтин — належало і йому... Він не мав потреби носити щось із собою...
— Ви не могли б вибрати час і ще раз зі мною докладно поговорити?
— Це ні до чого.
— А ваша сім'я?
— Облиште! Всі простаки питають те ж саме.
— Що робив начальник, якщо хтось рвався додому?
— Той чоловік мав безпомильне око.. Тільки-но почне хтось вештатися на привокзальній площі — він його хап! Ніколи не схибить. І до того ж умів навчати. Відразу заняття починало подобатись.
— А що, як колись постарієте?
— Нічого не вдієш. Звісно, від старості нікуди дітись. А тим часом можна пошантажувати давніх клієнтів й обзавестися закусочною чи бензозаправною станцією.
— Ви від самого початку знали, що це за хлопчаки?
— Ага, та якби я про це тільки натякнула, ви з переляку дременули б. Не час було розповідати.
Втягуючи голову в плечі, жінка грайливо посміхається і торкається губами склянки з пивом. І знову кімната за жовтою шторою наповнюється жовтим світлом. Лише чорне траурне вбрання не гармонує з цим кольором — здається, що його вирізали з якогось іншого альбому.
— Я пробував добути той щоденник, та дарма. Чим більше я силкувався витягти з нього слово, тим міцніше він стискав губи...
— Який щоденник?
— Вашого чоловіка. Брат мав сьогодні принести його.
— Ага...
Вона байдуже сьорбає потрошку, мов кошеня, пиво, а мене душить вогонь у грудях і від роздратування перехоплює подих.
— Зовсім недавно я їхав швидкісною автострадою.
— Ну й що?
— І коли мчав, то думав: от було б чудово, якби міг їхати отак вічно. Тоді мені здавалося, що справді зможу. А от зараз, як пригадаю собі тодішній настрій, відчуваю, наче мороз іде поза шкірою. Якби справдилося моє бажання... Якби я мчав і ніколи не міг доїхати до касової будки... Жінка підводить обличчя від склянки.
— Так-то воно так, але проїдете півдня — і бензин закінчиться.
Наші погляди якось дивно переплелися в повітрі. Здавалось, вона не розуміє ні моїх, ні своїх слів. І лише помітивши моє збентеження, похопилась і сказала:
— Дивно... Але ж мій чоловік теж, здається, часто користувався швидкісною автострадою... Випробовував на ній полагоджені машини. Казав, що ввечері, коли внизу стемніє, а на вершечках будинків горить червоне світло, від швидкої їзди на автомобілі крутиться голова.
— Мабуть, і я про це розповідав...
— Казав, що коли проїжджаєш по автостраді сотню, тисячу разів, починає здаватися, ніби кількість виходів з неї стає дедалі меншою, аж поки нарешті виявляється, що тебе в ній замкнуто...
— Коли мчиш, сама думка про зупинку неприємна. Хочеться, щоб той^стан ніколи не переривався. А коли автомашина зупиняється, то досить уявити собі, що ти міг би не зупинитися, і тебе проймає жах. Між швидкою їздою і думкою про неї страшенно велика різниця.
На жінчиних губах заграла легка усмішка. Навіть звичайний усміх був зараз недоречний, а тим паче навмисний, розрахований на те, щоб до мене підладитися. Опустивши очі, вона довела мене до розпачу, наче комівояжера, якому з надмірною чемністю показують на двері.
— Тож, мабуть, не варто приділяти тому щоденнику великої уваги,— веду далі за інерцією.— Зрештою, щоденник — це лише мрія про швидку їзду, а ваш чоловік справді поїхав.
— А-а, ви все про щоденник...
— А ви про що думали?
— Думала, буде розмова про чоловіка й жінку.
Вона кидає ці слова недбало, наче мандаринову шкурку, і знову опускає неуважний погляд у склянку.
— Про зміст щоденника ви що-небудь знаєте? — Я починаю дратуватись.— Чому ви такі байдужі до чоловікового щоденника? Не розумію, за кого ви побоюєтесь?
— Але ж, здається, брат не надавав йому особливого значення.
— Ви настільки йому довіряли?.. Більше, ніж собі?..
— І от врешті я залишилася зовсім самотня. Заплющивши очі, жінка ледь-ледь похитується і, здається,
що забула про моє існування. А десь глибоко в її серці, напевне, завиває вітер і шумлять хвилі.
— Ну що ж, робіть, як хочете. Я не уявляю собі, якої думки ви про брата. Але невже ви не знаєте, за яких обставин сталося нещастя?
— Так, так, я мушу вам це показати...
Вона виймає з великої білої прямокутної торбинки, що трохи не пасує до її траурного одягу, пакунок, загорнутий у газету, і кладе його на стіл. Незграбної форми, обшарпаний, він стукає об дерево — і відразу стає ясно, що в ньому щось важке.
— Що це таке?
— Чоловік, який недавно заговорив зі мною... пам'ятаєте, такий неголений...
— Ага, власник мікроавтобуса, що саме торгував тоді, коли стався той випадок на березі...
— Казав, що це пам'ятка про брата. Напіврозгорнутий газетний пакунок рветься,— і з нього
вистромлюється чорно-блискуча металічна трубка. Пістолет! Подумавши, що краще не залишати на ньому відбитки своїх пальців, я через газету хапаю за дуло й підтягую пістолет до себе. Із згортка на стіл покотилося щось подібне до маленького золотистого ґудзика. Той самий значок.
— Що це таке?
Вона зберігає цілковитий спокій, і я бентежусь. Що за жінка! Який світ їй здається звичайним?
— Ви не знаєте? Шестизарядний браунінг. Іграшковий.
— Іграшковий?
— Гляньте, дуло забите.
Я подивився — вона сказала правду. Та ні кольором, ні формою, ні вагою той пістолет зовсім не відрізнявся від справжнього. А надто холодом безживного, промащеного вигину над спусковим гачком. Психологічний ефект від нього напевне не менший, ніж від бойового.
— Той чоловік казав, що нібито брат тільки роздратував своїх ворогів цим пістолетом.
— Дивно... Він дременув раніше від мене... Що ж тоді міг бачити?