Однак того, хто сіяв зерна цього сумніву і затуманив мені зір — шуряка зниклого чоловіка,— вже немає... Сильний вітер розірвав на небі хмари, і в прогалини виглянуло тьмяне сонячне проміння... І якщо я знову подивлюсь на його фотографію...
Перед очима звернуте до мене головою й о г-о фото... Я знову під віконцем будки доглядача автостоянки... "Вісімдесят ієн",— лінькувато проказує старий... "Здачу візьміть собі",— подаю йому банкноту в п'ятсот ієн, зверху прикладаю його фотознімок. Волосся на лобі в старого ще досить густе, але вже почало рідшати й на скронях нерівно підстрижене...
— Я хотів би вас запитати...
Щойно старий плямкав губами над журналом з гумористичними малюнками, що лежав на його закутаних ковдрою колінах, а тепер підсунув угору окуляри й недовірливо, почервонілими очима, позирав то на банкноту, то на фотографію.
— Мабуть, під ковдрою у вас хібаті? Ноги грієте? Та це ж шкідливо для здоров'я. Очі, напевно, від газу почервоніли.
— Нічого, вона електрична, хоча й поганенька...
— Отже, у вас тут надто сухе повітря?
— Чайник на ній грію.
— Пробачте, забув, чого сюди прийшов...— навмисне весело й голосно сміюсь і підсуваю ближче до старого банкноту в п'ятсот ієн.— Чоловіка на цьому фото не пригадуєте? Може, це було давно, але...
— А що таке?
— Я шукаю вкрадену машину.
Тільки-но я отак навмання бовкнув, як раптом від фотознімка на мене війнуло якимсь свавіллям, і моя віра в те, що в і н жертва, без особливої на це причини похитнулася. Немає жодних доказів того, що в і н жертва, ані того, що в і н злочинець. Якщо зробити над собою зусилля, то можна навіть уявити, що призвідником убивства самозваного брата клієнтки був саме в і н... Ні, ні, нема підстав вважати, що, як у детективному романі, зло буде покаране... Якби це була гра в піжмурки, то чоловік, якого я розшукую, мав би сидіти на сусідньому стільці, а от у реальному світі доводиться шукати людину, що накрилася з головою маскувальним халатом і заховалася за лінією горизонту... Та годі про це, видно, ще раз сьогодні вночі муситиму поспілкуватися з н и м за допомогою бінокля. Навіть якщо вже пізно, головний персонаж залишається головним...
— Вкрадену машину?
— Власне кажучи, не вкрадену — вплутану в аварію.— Відкрито здаюся перед непроникним обличчям старого, схожим на заіржавілий замок, і до банкноти додаю ще три сто-ієнові монети.— Скільки на цій автостоянці постійних клієнтів, що платять щомісяця, і випадкових?
— Ну, для випадкових відведено...— мимоволі видаючи себе, старий позирає то на спокусливі вісімсот ієн, то на вікно "Камелії",— п'ять місць он у цьому ряді...
— Сидіти цілий день заради п'яти машин — це ж невигідно.
— А яка з мене користь удома? Тільки можу сьорбати чай і стирчати перед телевізором...
— Не роздумуйте, беріть, коли даю.
Старий вдавано байдужим рухом руки, наче обтягнутої зміїною шкурою, загрібає, мабуть, незайвий випадковий заробіток і каже:
— Крім того, цілими днями пустує вісім місць постійних клієнтів, тож спільно з ними я пускаю їх в оборот — віддаю випадковим. Непогана робота для людини пенсійного віку. Від ревматизму ледве ноги тягну, а так хоч на куриво зароблю...
— Та все одно машин стоїть багато. .Майже стільки, як учора. Мабуть, постійних клієнтів?
— Оті два ряди — всі постійні.
— Дивно... Поблизу не видно нібито нічого, схожого на контору... А стільки машин постійних клієнтів залишено на день...
Здається, я зачепив старого за живе. І так малорухливе його обличчя наче задубіло, як стара гума.
— Мабуть, тому що тут дешевше,— промимрив він.
— А може, автостоянкою користуються ділові люди, яким автомобілі потрібні лише ввечері?
— Не знаю. Це не мій клопіт.
— Ну, а чоловіка на фотокартці теж не знаєте?
Я беру фотознімок і, вклавши у записник, ховаю до кишені. Відразу обличчя старого стає спокійним. У хвилину такого розслаблення я нападаю на нього ще раз:
— Невже так боїтесь господаря кав'ярні? — Сухі зморшкуваті повіки старого піднялись, і я побачив їхні запалені червоні краї.— Вам нічого турбуватися. Все одно він уже побачив, що я забалакався з вами. Коли запитає, скажете, що, мовляв, морочив вам голову фотографією чоловіка, якого й у вічі не бачили... То, може, все-таки хоч з лиця його знаєте?
— Я ж вам казав: не знаю! — Старий роздратовано вдарив коміксом об коліно. Судячи з його серйозного вигляду, він каже правду. Між розповіддю покійного клієнтчиного брата, битої шельми, і тим, що сказав старий,— велика різниця.— Та хіба я можу запам'ятати всіх, кого бачив?
— Гаразд, ось іще двісті ієн... разом буде кругла тисяча... За добрі гроші й розмова має бути успішна.— Ловлю злий погляд старого і, спершись ліктями об дошку коло віконця, кидаю дві монети по сто ієн у ковдру на його колінах.— Нікому не скажу, що ви взяли тисячу ієн... Все залишиться між нами... Ну, кажіть мерщій!
— Що?
— Хто мовчки бере тисячу ієн, має що сказати.
— А хіба ви самі не дали?
— Господар "Камелії" стежить! Гадаєте, він повірить, що я задурно віддав вам тисячу ієн?
— Я їх поверну. Якщо поверну, то нічого не буде.
— Будьте розважні! Що за люди ставлять тут машини? З ваших слів я зрозумів, що вони не мешкають поблизу...
— Та годі вам! Хто таке казав? Хіба ви самі не ставили тут свого автомобіля?
— Я маю на увазі постійних клієнтів. Якщо це люди із сусідніх крамниць, що не мають своїх гаражів, то в цьому нема нічого дивного. Однак ви, як чесна людина, не знали, що мені відповісти. Сказали, що не можете запам'ятати всіх, кого бачили. А це свідчить, що ваші так звані постійні клієнти не зовсім постійні. Справді, коли добре придивитися, то можна помітити, що сьогодні тут інші автомобілі, ніж учора, хіба ні?
— Ви...— нібито стримуючи напад кашлю, старий ледь розбірливо додав: — Ви не з поліції?
— Годі вам! Хіба агент поліції заплатив би першій-лі-пшій людині за таємну інформацію? А крім того, тисяча ієн чайових — це вже справжня кримінальна справа.
— Ніяка це не справа... Дякувати господареві "Камелії", можу іноді на коня поставити і в патінко пограти... Старість... поки самі не постарієте, не зрозумієте, що це таке... Навіть онуки слідом за невісткою прямо в очі обзивають мене брудним дідуганом...