Мислитель сидів біля телескопічного екрана. Велика безволоса голова його схилилася вперед, тонкі кво-лі пальці маніпулювали на пульті.
— Зараз, зараз, — говорив він до підлітка, що з цікавістю заглядав через його худорляве плече. — Ось вона, рідна Галактика!
Він сказав це таким тоном, ніби та Галактика дорогоцінним камінцем виблискувала на його тендітній до-лоні. Юнак пильно дивився на екран, помережаний тоненькими лініями координат. У великих його очах, схо-жих на сливи, жевріло здивування.
— Котра? — ледве ворухнув безкровними губами.
— Оця ось, сину. — Мислитель вказав лискучою паличкою на одну з численних світлих цяток.
— Така маленька?
— Ні, вона велетенська. Коли ми були там, здавалася просто безмежною, — почав пояснювати батько. Голос в нього був рівний, але хлопець одразу ж вловив якісь тривожні нотки. — Наша Галактика складається з мільярдів зірок. Це ми так далеко відлетіли, що вона здається цяткою.
— Скільки ж ми летимо?
Син притулився до плеча батька, підсвідомо бажаючи ніжністю вгамувати його тривогу.
— Ти й народився тут, на ракеті. А я був ще зовсім молодий, коли ми вирушили… — Він заговорив шви-дко, певно сподіваючись у такий спосіб упередити чи унеможливити синові запитання. — Розумієш, навколо системи з трьох зірок отієї Галактики обертається наша рідна планета… Ну, як би тобі пояснити? Це велике космічне тіло з морями, лісами, горами — ти ж бачив рухомі картини?
— Бачив, тату, — задумливо промовив юнак, — але не віриться, що може існувати так багато текучої ма-терії. І такі величезні дерева… Скажи, то все насправді? Хіба то не витвір уяви?
— Звичайно, насправді. Це тобі здається неймовірним тому, що ти виріс тут, на ракеті. Вона стала твоєю планетою. Вона величезна, оця наша ракета — бач, у теплицях ростуть і фрукти, і овочі, кожному є де жити, вчитися, працювати. А більше текучої матерії, як ото в басейні, ми не могли з собою взяти. Ех, якби ти знав, що то за щастя промчати на човні, поборотися з хвилями!
На якусь мить він замріявся. Потім, схаменувшись, мовив:
— Але ж і тут, на космічному кораблі, чудово, правда? Ми пронизуємо Простір і Час, спостерігаємо таке, чого ніколи не можна побачити на дні повітряного океану планети. Чим більше ти вчитимешся, тим ширше і глибше відкриватиметься перед тобою світ.
Юнак мовчки слухав батькову розповідь про зірки, про планети — колиски життя, а тоді-таки спитав про те, що старанно обминав батько:
— А де наша мати? В усіх моїх товаришів є матері, а в мене…
Мислитель глибоко зітхнув. Що відповісти? Сказати правду? Тільки чи він зрозуміє?..
— Наша мати, коли ти був ще зовсім маленький… Ні, краще не розпитуй, бо це дуже тяжко.
Підліток зауважив, що батько приклав руку до тієї половини грудей, де в кожного б’ється серце, і більше нічого не питав. Жилося йому тут добре, весь екіпаж його любив, от тільки щось непокоїло малого, чогось йому не вистачало. Підбільшав і здогадався: матері! І засіло в його свідомості питання: що з нею трапилось? Але, мабуть, на нього нелегко відповісти навіть батькові.
— Заспокойся, тату. Розкажи краще, куди ж ми летимо?
— Перед нами стоїть завдання: дослідити властивості матерії за галактичним обрієм. Ось незабаром ти опануєш фізику атома і зрозумієш, як це важливо і тяжко водночас.
Мислитель поглядав на сина і думав про його матір. О, хлопець мав би пишатися нею, коли б знав усе. Хоча не завжди правда приносить щастя, не завжди!
— І довго нам ще летіти?
— Уже наближаємося до мети, сину. Ми в іншій галактичній системі. От відкриємо біля якоїсь зорі планету…
— А потім?
— Виконавши програму досліджень, вирушимо в зворотну подорож. До рідної планети долетите ви, під-літки. Бо нашого часу не вистачить… Ось чому ви повинні старанно вчитися, щоб замінити батьків і донести до вітчизни здобуті наукові істини. Зрозумів?
— Так.
— Ми готуємо з вас фізиків, хіміків, біологів, агрономів, лікарів не лише для того, щоб ви стали акумуляторами наших знань. Ні, ви самі повинні збагатити науку, невтомно розкриваючи таємниці природи… Ти охоче вивчаєш фізику?
— Я люблю цю науку. Але мене цікавлять й інші. От хоча б біологія. Чому серце з правого боку — адже в окремих випадках трапляється навпаки? Чому лівою рукою зручніше все робити? Що таке психіка?
Мислитель і не здогадувався, що його син уже задає собі стільки питань. Ах, як швидко скорочується життя…
— Бачиш, синку, наш організм збудований так… А от на якій-небудь іншій планеті істоти, може, й інак-ші. Може, у них серця з лівого боку, а права рука виконує те, що в нас ліва. Але все-таки вони, мабуть, не відрі-зняються від нас докорінно. Природа витворила, очевидно, один найраціональніший тип мислячих істот…
Хлопець слухав уважно, і все ж його ні на мить не залишала думка про матір. Де вона? Що з нею трапилось?..
У залі Мудрості лишилося двоє. Усі Мислителі, вільні од вахти, зібралися на важливу нараду. Прилади вже зафіксували кілька зірок з планетами навколо них — треба визначити об’єкт дослідження.
— Ти, мабуть, помітив, друже,— спитав темноокий хлопець,— що коли я запитую когось про матір, їм стає якось ніяково, вони одразу ж намагаються перевести розмову на інше. Тут якась таємниця, Мислителі щось приховують од мене…
Його товариш одірвав погляд від кулястого екрана УЗ, по якому густо пливли сірі хвилі, і відповів:
— Маєш рацію. Тут щось є ще невідоме для нас.
Магічні слова: "невідоме", "загадкове", "таємниче" — були вимовлені. Юнаки вирішили: розкрити таємницю — їхнє завдання. І після тривалих роздумів надумалися звернутись до УЗ — біоелектричного комплексу "Універсальні Знання". Адже всі до найменшої події, що сталися на кораблі з першої хвилини після старту і до цієї миті, закодовані в його несхибній пам’яті. Юнаки дивилися на екран з цікавістю і водночас з острахом: то був невідомий для них світ — світ Мислителів, який досі їх зовсім не обходив. А зараз… Де той невидимий поріг, переступивши який і сам стаєш дорослим?
— Як можна дізнатися про те, чого ми ще не знаємо? — дивлячись на пульсуючий екран, запитав один із юнаків.
— За допомогою досвіду,— пролунав неприродно чистий голос— Вашого або інших.