Терешко казав забрати бранцям коней від конвойних, а їх самих пустив на Божу волю пішки, лиш зброю від них позабирав:
— Як собі хочете — або вертайтеся додому, або йдіть до своїх покровителів і скажіть їм, щоб поспішали рятувати свого приятеля Гниду, бо він у великій небезпеці.
' Верталися з побідою, бо осягли, чого хотіли. Залунала козацька пісня, розливаючися по буйній степовій траві, густо вкритій чистою росою. Коні весело форкали, зриваючи та хрупаючи вершки степового цвіту. На сході небо зарожевіло, степова птиця прокинулася, потім золоті сонячні промені стрілили на небо, а за тим викотилася огненна сонячна куля. Відразу замовкла пісня. Козаки брали жменями чисту росу з трави і промивали собі очі й лице та втирали рукавом жупанів. Стали вітати сходяче сонце молитвою...
Сонце підносилося чимраз вище, угору. Стала нападати роями мушва і обсідати коні та людей. На козаків находила вперта дрімота.
— А нуте, хлопці, заспіваємо, а то поснемо всі. І затягнув сильним голосом козацьку пісню, а всі
потягли за ним. Дрімота пропала відразу...
Сотник, що стояв на рундуку, почув і пізнав пісню своїх козаків і зараз побіг до жіноцтва, яке було дуже затривожене:
— Ну, радійте — наші вертаються... А коли вертаються з піснею, то певно їм повелось...
— Пане сотнику, наш друже,— каже Степанида.— Прикажи мені осідлати коня — я поїду їм назустріч.
— Козацька з вас дитина,— та коли вже на те, то й я їду з вами. Мені також пильно обняти їх.
Привели два осідлані коні.
— Слухай, Андрію,— каже сотник до одного десятника,— лишаю на твою голову Гниду. Якби тобі втік — прикажу голову відрубати, і під землею пе-реді мною не сховаєшся.
Десятник пішов до Гниди, а сотник з Степанидою п і гнали в степ.
Десятник прийшов якраз в хату, коли якийсь козак розв'язував Гниді пута. Рубнув козака по руці, аж кров бризнула і залляла Гниді лице.
Козак відхилив двері і крикнув:
— Сотникові козаки, сюди!
Зараз вбігло кількоро. Хопили раненого козака, перев'язали йому рани і теж зв'язали його. Карати його не могли без сотника. А тим часом Гнида, маючи розв'язані руки, спішився розв'язати собі ноги. Та козаки не дали і зв'язали його ще сильніше.
— Пильнуй же, Андрію,— кажуть козаки,— бачиш, яких хитрих приятелів має той собака. У нас — інша робота, і лишаємо тебе самого.
Під стіною лежав поранений козак і стогнав.
— Слухай, козаче,— каже Гнида до Андрія,— ти бідний, а можеш багачем стати, і то більшим, як полковник Кандиба. Лиш треба тобі мати розум.
— Ба, ба! — каже Андрій.— Кажуть люди, що добрий розум — то краще, як готові гроші...
— Якби у тебе був розум, то ти б зараз розбагатів.
— А то як?
— Ти б мене розв'язав гарненько і пустив, а поки твій сотник повернеться, то ми оба були б вже далеко. Ми узяли б коні і майнули в степ...
— Із того я не забагатію.
— Слухай, козаче,— як ти мене пустиш, то я тобі дам багато дукатів, бо у мене того добра доволі. За ті гроші ти добув би на Гетьманщині багато землі...
— А скільки ти мені дав би?
— Більше ста дукатів певно...
— Ов-ва! а я думав, що ти більше цінуєш своє життя. Кажуть, що на Гетьманщині пани платять більше за собак...
— Ну, бачиш, але те, що тобі дадуть ще москалі за мене, це теж немало варте.
— Добре, я згоджуся випустити тебе на волю за сто дукатів і за ту землю, що мені пани дадуть на Гетьманщині, але я тебе пущу не раніше, як пан сотник вернеться. Я його поспитаю, чи мені не мало даєш. У нашій сотні, бачиш, таке завелося, що як хто що купує або продає, то йде порадитися пана сотника, скільки воно варте... Скаже він — сотку, я візьму, скаже — дві, я теж візьму, а скаже пустити тебе так, за спасибі, то й так пущу...
Гнида не знав, чи має діло з дурним, чи хитрим.
— Ти хіба дурний, що таке говориш. Я даю за те гроші, щоби твій сотник не знав.
— Ніде правди діти, що я дурний, але зате у тебе розуму за двох. Шукай собі інших купців на твоє ледаче життя, бо в нашій сотні його не знайдеш.
Та хоч як ще Гнида заговорював, козак ні пари з уст. Курив люльку і не спускав з ока обох в'язнів.
А надворі так гарно, так соненько світить — тільки піти та в холодку полежати, а ти сиди туї, в задушній хаті, та пильнуй того поганця, котрий повинен давно вже повиснути.
Сотник Задирака гнав зі Степанидою вихром туди, звідки доходила до них пісня. Врешті стрінули їх. Радощам не було кінця. Степанида розказувала Петрові, як вона побивалася за ним. їй здавалося, що вже ніколи більше не побачить свого Петруся. А яка доля ждала її у того харциза-Юди — хіба собі самій заподіяти смерть. Знову ж полковник дякував сотникові, що його освободив від мученичої смерті.
На хуторі Гниди, хоч він сам був в путах, все йшло своїм ладом. Здається, що його хуторяни не дуже тим журилися, що їх пан сотник попався. Вже те саме, що він з ними погано поводився, його зрада на полковнику дуже всіх вразила. Сердега полковник втікав перед москалями і до нього загостив, а він його зрадив і післав москалям... Вони тепер лише тим цікавилися, яку кару Задирака присудить Гниді. Але Задирака не спішився з судом. Перше треба поживитися та відпочити, а вже потім — суд. Сотник зміркував, що його козаки добралися би охотно до льоху Гниди та вицідили одну-другу бочку, тому зараз поставив сторожу, щоби ніхто й не наблизився до льоху з напитками. Сотник був певний, що москалі прийдуть виручати свого прихвосня, а коли б застали його людей п'яних — все пропало б.
Вже сонце зійшло далеко з неба, як сотник скликав козацький суд. Вибрано шістьох козаків із сотникових до того суду. Позасідали під розлогою липою за довгим столом. Сотник казав привести Гниду, якому розв'язали ноги.
— Ти знаєш, Никифоре Гнидо, чого ми від тебе хочемо? Ти хотів продати за юдин гріш товариша січового, козака, та його сина Петра найтяжчому їх ворогові на муки і смерть... Чим ти себе виправдаєш?
— Цариця прислала йому позолочувану бляшку з візерунком,— каже хтось іззаду,— то й хотів відслужитися за це...
— Давайте сюди ту бляшку,— каже сотник,— нехай побачимо, чого вона варта.
Метнулися зараз — і принесли із скрині ордера. Сотник узяв в руки; бляшка блискотіла до сонця. Сотник плюнув на неї і з погордою кинув нею Гниді прямо в лице: