Одного дня стрінув по дорозі у білий день чету козаків, не більшу десятка людей. Не було чого боятися, і сотник не вступався їм зі шляху. Може, довідається від них чого важного для себе. Порівнявшися з ними, помітив, що вони мали на возі якогось в'язня, закованого в кайдани.
— Куди Бог веде, товариші?
— На нашій паланці піймали бунтаря,— каже отаман чети.— Проти царя бунтував козаків, і наш пан сотник Никифор Гнида піймав його та приказав відвезти до найближчої московської станиці і там передати.
— Чи він у вас що вкрав?
— Нічого не вкрав, лише бунтував. Це якийсь донець і погано балакає по-нашому.
Сотник під'їхав до воза, кинув оком на в'язня і зараз пізнав бідолашного Єгора Слабова. Лежав на возі обдертий, мов гиря, побитий і скований ланцюгами. Слабов пізнав зараз Жука, котрий давав йому знаки очима, щоби мовчав.
— Що ви за це дістанете, якщо віддасте цього чоловіка москалям?
— Нам, либонь, нічого не дістанеться, та пан сотник говорив, що за нього заплатять із царської казни великі гроші, бо це великий бунтар.
— Знаю й сам, скільки,— більше як дві тисячки рублів золотом — гарні гроші. А ваш пан сотник, либонь, татарин, що людьми торгує, мов худобою. Та чи знаєте ви, що станеться з тим чоловіком, як його віддасте царським людям?
— Не наше діло,— казали відвезти, то й веземо.
— Ваш сотник — поганець, гірш нехриста, а я — козацький сотник і я не дам повезти його туди, куди ви пустилися.
В руці сотника блиснув пістоль, спрямований в груди десятника:
— Зараз віддай ключ від колодки, а то не жити тобі!
Конвой збентежився, сотникові люди добули ша-бель і обступили їх.
Десятник конвоя вийняв ключ і передав його сотникові.
— Ти його сам розкуй,— крикнув на нього,— а швидко! А ви, сліпі воли, не рушайтеся, бо усіх переб'ємо.
Тоді десятник зліз з коня і розкув донця.
— Сідай, брате, на цього коня та їдь з нами.
— Та це мій кінь,— каже десятник,— його не дам.
— Купиш собі другого, як царська казна заплатить тобі за в'язня. Та ще віддай шаблю і пістолі.
Донець скочив з воза, випрямився і вмить роззброїв десятника.
— Ти, небоже, ще й кожух свій йому дай, бо донцеві буде холодно їхати, а ти як добре побіжиш навпростець до твого славного сотника, то зіпрієш.
Нічого було робити. За хвилю донець був вже в доброму кожусі, при шаблі, з пістолями за поясом. Він миттю скочив на коня.
— Ви, хлопці, вертайтеся щасливо додому і скажіть вашому славетному пану, що кланяється йому сотник самарської паланки Пилип Жук, що зве його псу братом, душепродавцем, царською гончою собакою, і переказує йому, що як його коли піймає в свої руки, то прикаже живого у землю закопати. Ну, завертай бики, нехай я бачу. Бачите наші рушниці? Коли б котрий був цікавий обернутися і подивитися за нами, то певно дістане кулею в лоб, бо ми стріляємо добре.
Конвой поїхав в степ, не оглядаючися. Сотник завернув зі своїми в другий бік і поїхали своєю дорогою.
— Що ж ти, товаришу, за той час робив, розкажи мені.
— По козацьких оселях товкся та людей піднімав на наше діло, та, либонь, нічого з того не вийде. Усі вони такі самісінькі, як у вашій паланці. Багатії бояться виступати та з царицею зачіпатися, а сіроми йшли б радо, та не мають проводу. Мене якось не чіпали. Аж той клятий Гнида. Притакував мені, на все погоджувався, та коли мене підпоїв і я заснув, то вже прокинувся рано пов'язаний кайданами.
— Зрадив тебе, бачиш. Слухай, товаришу, я втікаю на Січ, бо за мною вже ганяються царські шпиги. Обидва туди поїдемо, оба ми — бездомні скитальці.
Сотник розказав усе донцеві:
— Усе мусив покидати, майно і родину, за те, що за добре діло, за громаду постояв. Зле буде з нами, пане-брате. їду на Січ: коли там не доведеться розру-хати просте козацтво, то ми пропали.
— Боже тобі помагай! На вашій Січі знайду і моїх земляків — ми тобі будемо помагати...
Як приїхали на Січ, то зараз і розійшлися. Сотник пішов до свого, корсунського куріня, донець — між земляків, до донського. В першу чергу пішов сотник до кошового батька йому пригадатися, як звичай велить. Там застав кількох старшин і розказав їм усе по правді, що з ним сталося, свою останню пригоду з москалями. Всі висказували своє незадоволення за те, що їхню землю забирають під якихсь балкан-ських приблудів, але на таке немає іншої ради, як післати послів до цариці і світлішого Потьомкіна, їхнього товариша кущунського куріня. Були між старшинами такі, що вірили в те, що про це забирання землі ні цариця, ні світліший нічого не знає, бо все те роблять московські пани на свою руку.
— Немає для нас щирішої людини, як наш товариш кн(язь) Потьомкін,— каже кошовий.— От я недавно дістав від нього листа, де мене батьком величає і просить, щоби йому роздобути якого гарного коня, на якім він міг би по-козацьки погарцювати, а яку гарну табакерку я від нього потім дістав,— хвалився кошовий Калниш.
Сотник Жук аж скипів, почувши таке:
— Блаженні, що вірують. Пішліть йому і цілий табун коней, а коли йому того буде треба, то вас усіх візьме за чуприну і пішле в Сибір, і певно не завагається... Певно, як йому треба було хабаря, то написав чемненького листа... Блаженні, котрі вірують, що цариця не знає того всього... Як можуть розумні голови такі нісенітниці говорити! Цариця знає усе. Вона знає через своїх шпигів, що ви їсте, а не знала би того, що нашу землю заселюють балканськими зайдами та що ми не даємося? Таж те все робиться по її волі. Хоч би лиш з наших чолобитних прохань дізналася би, що твориться на Запорожжю. Ой, люди, люди!., та хіба ви люди? Таж ви гірше дітваків, бо й дітвак в таке не повірить. Хочете знову висилати депутатів до Петербурга та ненаситним панам хавку запихати нашим добром. А скільки вже тих депутатів посилано. Із них у нас вже створилася окрема порода людей — "столичників". І вони писали недавно до нас, коли хлопоталися про відмежування наших запорозьких земель, що пани вміють брати, а зробити нічого не хотять. Таке саме буде й тепер — і на це я дам собі голову відрубати, коли покажеться не так. Таж подумайте — ви розумні голови,— що як цариця завзялася знищити Запорожжя, то її від цієї думки не відведеш ні подарунками, ні вірною службою, ні нашою кров'ю. Як ми вірно дотепер служили царям! Хто здобув усі займища турецькі та татарські, як не ми? А для кого — чи для себе? Для цариці. Нас гнали все напереді, а щойно за нами йшли світлі потьомкіни, розумовські та паніни— з московським військом. Без нас пропали б вони всі, мов руді миші в степу. І коли ми що здобули своєю кров'ю, тоді аж вони приходили. їм досталася уся воєнна добич, а нам — дуля. Вони верталися, навантажені усяким добром, а ми — обідрані, голі та голодні. Вірнішої служби за нашу світ не знає, а в нагороду за це цариця, куча дочка, відбирає нам нашу прадідну землю і роздає своїм коханцям або зайдам і військо з них робить, щоб потім нам скочило на голову. Прийдеться нам або в драгуни, або якого там чорта переписатися, або в кріпаків піти, так як на Гетьманщині сталося... Так, панове товариство, наше сонце заходить.