Ось гукають білети брати. Марко згадує, що це має зв'язок з його світом і дожидає, поки йому принесуть білет.
Ось дзвонять. Поїзд важко гуготить, аж вокзал труситься, і підходе до платформи. Двері відчинено. Стовпище людське відразу посунуло в їх. Воно захопило й Марка з Семеном і винесло їх на перон.
Увіходять, товплячись, у вагон. Семен сидить якийсь час, потім прощається, щиро стискаюци руку, і йде. Марко зостається сам. Він сидить біля вікна і дивиться в його. Там темно. Тільки вогні у великому місті мигтять низками у тій темряві. Та паровіз пробіг, палаючи своїм огняним оком. Хтось із ліхтариком перебіг проз вагони й зник під поїздом. Стук— стук-стук! — озивається молоток на споді в вагоні. Чи скоро їхати? Людей усе більшає та більшає. В вагоні робиться душно. Хтось закурив. Дихати важко. Чи скоро їхати?
Перебіг хлопець вагоном — розносить газети. Він вигукує вивчені назвища і каже, що все це дуже цікаве. Дехто купує; здається, він і Маркові щось казав. Чи скоро ж їхати?
Вдруге дзвонять. Хто не їде, встав. Починаються поцілунки, обнімання, стискають руки. Виходять і штовхають Марка. Та коли се втретє дзвонитимуть? А ось і втретє. Ще півхвилини. Коротке свистіння в повітрі. Трохи трускуло,— вагон їде!
Міеькі вогні зкикають у темряві. Тепер нічого не видко, тільки сама темрява. Ні, пробігли проз залізничу будку — миготнув на мить світ з віконця. А далі знов темрява.
Яка се станція буде? А скільки їх до Доділної? А там, здається, кіньми? Як се довго!
Довге товсте свистіння. Станція. Дехто виходе, знов увіходе. Якісь люде бігають по перону, видко червону шапку станційного начальника.
— Накладай швидше! — кричить хтось.
Дзвонять удруге і зараз же втрете. Їде. Знов темрява знадвору. У вагоні ледве блимають дві свічки. Половина подорожніх спить. Дехто розмовляє. Троє вірмен зараз же збоку біля Марка гуляють у карти. Марко чогось дивиться на їх уважно та довго.
— А што, милий челавєк, схатєл в карти іграть?
Це до його, здається, кажуть?
— Што ти, милий челавєк, так смотриш на карти?
Марко розуміє, що се до його і одвертається до вікна. Промайнув червоний диск, знову станція. Як швидко! Зупинились... Знов їдуть.
Марко вийшов з вагону. Поїзд гуготить і лине, розриваючи темряву. Ось він завернувся, і стало видко паровіз, і з його сяйнуло світом. Дим вилетів з димаря вогняно-чорними клубками. Вітер підхопив його, пошматував, розніс у темряві.
Марко дивиться вниз. Він бачить, як земля швидко біжить під ногами. Довго дивиться на неї, і в його почина запаморочуваться голова.
— Господин! А господин! — торка його хтось у плече.
Марко озирається — кондуктор з ліхтарем.
— Не дозволено стояти тут,— поїзд їде.
Марко покірно йде у вагон і сідає на своє місце. Їдуть... Спиняються. Станція. Знов їдуть. Знов, здається, станція. Чого се так довго не рушають з неї?.. Марко дивиться у вікно — люде метушаться, жандар ходить. Господи, та чи скоро ж рушати? Це, мабуть, жандар оцей держить поїзд? У Марка в грудях піднімається злість проти жандаря. Здається, вже дзвонено втретє? Се їхати. Стривай! Та яка се станція? Це ж та станція, де йому треба вставати, до Катерини їхати! Як же се він так? Швидше! Швидше! Він хапа клунок, біжить до дверей. Але ту ж мить поїзд одразу зривається з місця і лине страшенно швидко.
— Боже мій! Стійте! — хоче скрикнути Марко і... прокидається.
Він спав. Чи довго? Він ще пам'ята п'яту станцію. А тепер яка? У вікні вже світ. Марко глянув нa годинник: через пів-години Доділна.
Як поїзд їде тихо, безмірно хихо. Марко жде, жде, і не діждеться. Це ж немилосердно так робити — так тихо їхати! Чи це вже діск? Він! Ось і станція. Марко вибіга з вагона перший.
— Підвезти, пане? — зараз же хтось його питається.
Везіть!
З рук у його вихоплено клунок, і Марко йде слідком за високим чоловіком у чумарці, переходе станцію і виходе на другий рундук. Чоловік десь зникає. Марко дожидає його на рундуку. Через дві-три хвилини пара поганеньких мужичих коней, запряжених у віз, под'їздить до рундука. Марко бачить на возі свій клунок і розуміє, що це він буде їхати. Злазить на віз.
— Но! Но! — кричить на коней чоловік у чумарці.
Коні біжать степовим шляхом. Сонце виринає з-за обрію — велике, червоно-золоте. І траву, і коней, і чоловіка в чумарці робить червоно-золотим. Біла роса на траві починає займатися, мигтіти осяйними кольорами. Трохи похолодно.
— Далеко до Доділної,— питається Марко, але візника його не чує, кричачи на коней: — Но! Но!..
Марко вдруге питається, торкнувши візнику за плече.
— Га? Що? — повертаеться той.
— Скілько верстов до Доділної?
— Шість, адже я вам казав! — одмовляє чоловік і знов повертається до коней.
Марко зовсім забув, що йому про це вже казано. Але тепер уже не забуває. Чоловік їде добре. Шість верстов — трохи більш ніж через півгодини він побачить її.
Ця думка про те, що він побачить її, проймає його всього від ніг до голови якимсь гострим струсом, мов громовина течія проходить йому крізь тіло. Він тепер уже не може заспокоїтися ні на хвилинку. Вся його істота направлена на одне — на дожидання. І він жде, жде, затаївши духа, стиснувши руки.
Шлях усе в'ється сірою смужкою поміж зеленою травою, де-не-де помішаною з жовтим цвітом. Ось він заверта ліворуч, сходить трохи вниз. Вони в балці.
— Но! Но! Витягайте!
Коні швидко збігають ка горб, і просто перед Марком з'являється слобода.
— Невже Доділна? — думає Марко. Йому хочеться спитатися про це у візники, але він боїться це зробити, щоб не почути: ні.
— Оце й Доділна! — Байдуже говорить візника.
Коні швидко пробігають вигін, розгонячи корів та телят, що пасуться край дороги. Починається слобода.
— Так вас, кажете, в школу? — питається візника.
Марко мовчки кива головою.
— До вчительки?
Марко мовчить.
— Кажуть би то — вона хвора... А ви ж їй родич, чи як?
Візника, не маючи відмови, ляска коня батогом.
— Ось і школа!
Він показує батогом невеличкий будикочок з солом'яною покрівлею — обідраний, обшарпаний. Коні підбігають до рундука і стають. Серце у Марка в грудях відразу стрепенулось і стихло. Він швидко, чіпляючись за полудрабки, злазить з воза. Віддає візниці гроші, хапа клунок і сходить на рундук. Двері зачинені.