Сонячна машина

Сторінка 69 з 214

Винниченко Володимир

Макс стоїть на приступці, припертий потоком пітної, насиченої жахом людської отари і, закинувши голову до стіни, з усіх сил кусаючи губи, страшно, невтримно регоче, йому хочеться стрибнути на цю поверхню ревучих голів і, давши собі волю, дико танцювати по них, регочучи й кричачи з такою самою силою, як оце кричать усі вони.

Він стрибає вниз, зливається з душним, паруючим потом, дихаючим страхом потоком і, палаючи сам заціпленим реготом, пливе в потоці до дверей.

***

І знову дренькоче, перевалюється з боку на бік жовтенький жучок, літаючи по глибочезних затінених коридорах вулиць Високо вгорі над велетенськими щілинами небошкрябів видно смуги брудно-жовтого неба. Тіней немає, але й світла нема, тільки іржаво-жовта мряка, гаряча, грізна Ох, буде люта буря!

Патрулі чатують справно. То газетчики, то візники, то продавці цигарок, то етарці, сліпці й каліки — стоять вони на своїх місцях такі непомітні і з такою силою в кишенях, яка може висадити в повітря тридцятиповерховий небошкряб.

Оповісток уже ніде не видко Тільки де-не-де червоні подерті сліди на стінах. Але Берлін іще читає їх, іще тривожно хвилюється, гомонить.

Легальні соціалісти вже випустили екстрені листки з приводу оповістки. "Злочинна провокація! Божевільні бандитиі Помагачі реакції!" Ех, лютують соціал льокаї!

З воріт фабрик і заводів виливаються бурхливі юрби робітників. Суперечки, крики, сварки, навіть бійки. Пролетарські кафе й ресчорани повні лайок, дебатів, вимахів мозолястих кулаків, гострих слівець, од яких струшуються реготом склянки на полицях.

Макс не втручається в дебати. Яке йому діло? Він собі кореспондент газети, йому цікаво знати настрій робітничих мас із приводу цієї кумедної оповістки Інараку, і він робить для газети нотатки. Настрій зовсім хороший: розсудливий, поважний елемент ставиться цілком негативно до диких учинків купки фанатичних терористів. Ну, молодь, одчайдушні голови, ті вбачають щось героїчне, чогось чекають, хвилюються, мріють про загальний світовий страйк, революцію та всякі інші подібні химери.

На хвилинку Макс і додому заїжджає. Нічого нового. Тільки в Наделів зчинилася страшенна сварка між синами й батьком через оповістку. Анархо-натураліст трохи не побив старого і, забравши свої речі, покинув батьків дім. Так. Розуміється.

Після того Макс іде до "штабу", до Тіле. Небо вже буре, низьке, з синюватими кучугурами хмар Тіле, бідолаха, цілий день сидить при телефоні Ну, певна річ, що сьогодні "вони" поховались і нізащо не вилізуть із своїх нір. Дурні вони, чи що? Чи герої?

Тіле — заклопотаний. Сокирчастий ніс так смішно й мило нюхає в повітрі. Любий Тіле, він страшенно нагадує довгоносого, розумного, запального сетера, йому тепер на все начхати, ніщо не має ніякої ціни — тільки дичина. Він бере Макса за відвороти блузи й ніжно, благальне, заклопотано вдивляється в лице його.

— Знаєте, Шторе, ми їх тепер мусимо піймати. Розумієте? Мусимо оповістити, голубчику, не можна. За всяку ціну! Ради бога, голубчику!

І так, наче Макс усе ж таки сперечається з ним, переконано, ніжно й заклопотано доказує, що без оповістки ще можна б дозволити собі невдачу, але тепер — усі шляхи перекопані.

І раптом Макс одразу розуміє, через що Берлін, біржа, робітництво, обивателі так хвилюються. Адже й раніше ні для кого не було тайною, що Інарак хоче вбити Мертенса, що були навіть замахи. Чого ж не хвилювалися так тоді? Бо тоді не було присуду, оповістки. В цих плакатах, у надрукованому підписаному папері для маси є щось офіційне, гіпнотизуюче, переконуюче. Значить, Інарак має силу й змогу покарати, коли так про це сповіщає? Значить, уже от-от це має статись?

Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку ціну Макс цілком розуміє благальний голос Тіле. От тільки голова страшенно горить і все тіло палає, як у гарячці. А з вікна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь неспокійним, моторошним!

Тіле все ж таки не випускає відворотів блузи Річ у тім, що не треба нехтувати ніякими можливостями. Ради бога, нічим не гидувати! Моральні, політичні, амбіційні, всяьі-всякі мотиви треба, ради бога, на цей мент закинути й мати тільки одну ціль на оці й для неї на всі способи йти, усім жертвувати. Наприклад, справа з Рііікелем.

Макс стріпує палаючою головою. Ага. Рінкель. Це ж правда, Рінкель теж існує на світі. Але як це давно-давно щось таке було з ним!

Макс визволяє блузу з цупких пальців Тіле й лягає в фотель. Так, так. Ну, що він, тон Рінкель? Де він сидить?

Він сидить добре, в льоху "лісової лабораторії". Камера добра, нічого. Але річ не в тому. А в тому, що він запевняє, що був у Елленберга з метою дістати через нього можливість пройти до Мертенса. І вже той йому обіцяв. Він не хотів нічого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках. Страшенно переляканий, пригнічений, зовсім убитий і такий жалюгідний, що аж дивно. Навіть плакав! Але запевняє, присягається, що його арешт — страшне непорозуміння, помилка, що він, навпаки, заслуговує з боку організації на всяке признання за свої заходи Ну, і от що його з ним робити?

Макс заплющує очі й здивовано чує, як зразу в вухах починається: гу-гу-гу-гу! Він швидко розплющує їх і гуд зникає, але в висках ритмічно, швидко, гарячкове гупає кров.

— Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га?

— Розуміється, розстріляти. Все бреше.

Тіле заклопотано зітхає й сильно тре долонею підборіддя. Так, розстріляти не трудно, це — не штука А втім, ану ж не бреше? Як це перевірити? А що, як Рінкель дійсно в цій справі був у Елленберга? І має хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати?

— Бреше. Нічого не має. Фу, як нестерпно душно.

Стає вже темно. Чи то від хмар? Раптом уся темна стіна проти вікна злітає кудись угору, і замість неї синювате білим, сліпучим світлом мерехтить екран і моментально зникає. В хаті стає темніше, а Тіле й усі предмети огортає сіре павутиння. І вмить над містом із металічним тріском розривається страшенний гуркіт і довго котиться, підстрибуючи по небу глухими грізними розкотами.

Макс ізривається з фотеля й підбігає до вікна. В очі йому ріже зеленкувато-білий велетенський зигзаг, що перерізує все небо, і над самою головою, немов на горішньому помешканні, з дзвінкітним гуркотом, як вивернутий на асфальт вагон заліза, прокочується грім. За ним—другий вагон, третій. Хтось м'якими гігантськими ногами бігає по залізному даху неба, ламає, провалюється й з реготом качається по ньому всім тілом.