В кімнатах по кутках стоїть темний присмерк. Хтось грає нагорі.
— Грає наша графиня. Переродилась людина. Грає цілими днями. Така мила, така добра стала! Нічого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся, сину?
Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й підводиться.
— В лабораторії, мамо. Вона вільна? Ніхто не хотів зайняти?
Пані Штор посміхається.
— Та де не хотіли! Стільки охотників находилось. Та ми з принцесою відборонили. Ну, та й твоє ім'я помагало "Це лабораторія Рудольфа Штора". "А? Рудольфа Штора?" Ну, і відставали Дуже хотілось малярам оселитись там.
Доктор Рудольф одходить і дуже пильно дивиться у вікно
— А принцесі ж.. що до того.. чого вона відбороняла?
— А вона чогось усе ходить до лабораторії. Працює, каже, там, читає твої кяижки.
Пані Штор виймає з шафи свічку в старовинному срібному підсвічнику й запалює її принесеною з кухні запаленою трісочкою. І знову винувато дивиться на сина.
— Сірничків уже не можна дістати. Піддержуємо вогонь у кухні та так і світимо.
Світло свічечки скупеньке, мерехтливе, тіні гойдаються від нього посмиканими смугами.
Грюкають двері в другій кімнаті. Чиїсь важкі, повільні кроки.
— Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь із ним трошки...
Двері розчиняються, і в кімнату спочатку всувається мішок, набитий чимсь круглим, потім батькова голова в профіль, далі вся постать його. Одною рукою вона тримає на спині мішок, у другій — велике відро з водою. Голова повертається, зустрічається з очима доктора Рудольфа й на якийсь мент застигає. Ні особливого здивовання, ні радості не помітно в суворих гарних рисах зарослого бородою лиця.
Ганс Штор помалу ставить відро на підлогу, потім спускає мішок, скидає капелюш, пальто, відносить їх у кухню — чути, як старанно струшує з них воду з дощу. Мати поспіхом хапає відро з водою й виносить на веранду. Вернувшись, заглядає в мішок — там головки капусти, картопля, редька, ще якась городина й хвіст курки.
Рудольф хоче помогти матері, але з'являється Ганс Штор, мовчки бере в них із рук мішок і виносить до кухні.
Рудольф знову сідає в куток канапи й похиляє голову.
Мати мовчки, тихо гладить його по волоссі.
Ганс Штор увіходить, понуро розгладжує долонями залички й зиркає на сина.
— Ну що, задоволений?
Рудольф підводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.
— Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї "великої" праці? Подобається?
Пані Штор помалу підходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече його й спокійно-стримано каже:
— З Руді нещастя, батьку, було. Упав із аероплана й зломив знову ногу Весь цей час пролежав у селянина у хаті. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться вбік.
— Шкода. Пропустив найцікавіше. Не бачив, як його славетна Машина перевертає людей на звірів. Шкода. Ну, та ще й тепер не пізно намилуватись. Матиме досить часу.
Він важко сідає біля столу й стомлено простягує по ньому руки з червоними, згрубілими від роботи пальцями. На гарних виписаних устах його видушується саркастичний усміх.
— "Тріумфальна зустріч". "Спаситель світу". "Новий Христос". "Рай земний". Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодії, злочинці, всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити і... сплять. Сплять і розпутничають з жінками. Варто, варто було тріумфальну зустріч зробити тобі! Та навіть на це не вистачило сили. Не дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а гвалту скільки було! Макс уже на інші планети з сонячним хлібом летіти збирався, туди свій рай нести. Навісні, навісні!
Ганс Штор безнадійно, гірко й стомлено хитає головою. Свічка блимає, тріщить, гонить по стелі й кутках димні тіні, карлючить лице старого Штора гримасами.
Пані Штор зітхає й обережно каже:
— Нічого. Почнуть люди щось робити, і все піде інакше...
Батько скидується, спалахує:
— Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навіщо? Хто, що, які сили можуть примусити їх узятись до роботи? Ану, попробуйте їх примусити! Ану, забалакайте тільки з ними про це! Не говорили хіба ваші "спасителі"? Що ж вони на це: "Ідіть к чортовій матері з вашою роботою, з вашою культурою, з вашими радіями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нічого не треба, нам і так добре, наплювать нам на вашу культуру". Що, не так вони говорять? Поговорити з нашим шевцем, із друкарями, з техніками — та з ким хочеш. "А на якого дідька мені ваша електрика? Я буду працювати, вугіль возити, а ви будете електрикою грітись?" Сором? Гріх? Потреба людського? Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрібне. От вам рівність! Бачите тепер, синки мої? Бачите її тепер на власні очі, коли вони вам іще не повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер — при повній свободі й без насильства? Що — пустеля, яма, смерть? Та вас усіх тепер собаки позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж ні до чого тепер не здатні, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного добра. Та чого краще? Каналізації, як тобі, синку, відомо, в твойому раю вже немає. Сміття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати смітники, помийні ями, ватерклозети. Бо позасмерджуємось і погниємо всі в раю. Ну, і що ж ти собі думаєш? Всі ваші "експлуатовані", всі ці "пролетарі" ані пальцем не хотіли рушити! Довелось їх соромити, лаяти, виясняти для них самих загрозу життю — аж тоді милостиво згодились копати ями. А робили як? Будьте ви тричі прокляті, мої синки, з вашим раєм! Оце я вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевільні, куди тебе засадили розумні люди, що передбачали все це страхіття. Так, так, сину!
Доктор Рудольф мовчки дивиться на стрибливе від тіней каганця лице батька, але мати обурено, гнівно підводиться й повертається всім тілом до чоловіка.
— Батьку! Що ти кажеш?!
— А що ж мені казати йому, цьому "спасителеві" нашому? Га? В ноги йому поклонитися? Тріумфальну зустріч йому вчинити? Так? Йому говорилося, його попереджалося, його благалося Слави захотів? На установи бога повстав? Порядок змінити запотів?
Батько теж підводиться і, весь уже горячи нестримним палом крові, грізно, хижо перехиляється до сина.